Свирид недовго ходив удівцем: знову ожив йому в серці збляклий образ красуні, почав насипатись ночами, ввижатись серед білого дня. Цього разу він уже не гнався за багатим посагом, – багатства, слава Богу, вистачало й свого, – привіз із сусіднього села синьооку красуню, справив пишне весілля. І немов марно втрачена молодість повернулася до обтяженого роками Свирида: розгладилися понурі зморшки, посвітлішали очі, виглянувши з-під насуплених досі брів, а одного разу його син від першої жінки – сімнадцятилітній парубок Оксен застав батька біля верстата під сараєм і рота розтулив від подиву: тато співав! Обкидався стружкою мало не по коліна, шваркав рубанком по вощаній дошці, що аж дзвеніла, тихенько виспівував радісну пісеньку. Побачив сина, випрямився, спитав:
– Як там мати? – так, наче хата була бозна-де, а жінки він не бачив уже кілька днів.
– Пораються, – відповів, ніяковіючи, син.
– Порається, – повторив утішено батько, і мрійна, якась аж збентежена усмішка торкнула його огрубілі вуста. – Ти, сину, помагай їй, не давай піднімати важкого. Воно ж молоде ще, – ухопить поперек себе – недовго й до біди.
– Я помагаю, – відповів син, вперто оминаючи поглядом батька.
Свирид задоволено кивнув головою, знову узявся за рубанок. А Оксен постояв-постояв та й пішов до клуні – принести молодій мачусі оберемок соломи.
Розстелив здоровенну ряднину, набехкав соломи стільки, що вистачило б на доброго воза, підняв, граючи молодими дужими м’язами: по силі своїй Оксен пішов у діда. Ледве проліз до хати, висипав солому перед піччю, заваливши її аж по самий черінь, тихо спитав у мачухи, дивлячись собі під ноги:
– Що вам іще помогти?
Уникав називати її «мамою» – дуже вже вона молода була для цього, майже одних із ним літ. Молода, тиха й несмілива. Зверталася до батька тільки на «ви», ставала якась аж менша, коли Свирид заходив у хату, і якось боком обходила його, наче чекала, що він от-от ударить її – зіб’є важким кулачищем на землю.
Одного разу Оксен ненароком підслухав розмову. Зайшов за чимось знадвору в сіни, а двері до хати були прочинені.
– Подивись мені у вічі!
Оксен так і завмер: батьків голос. Якісь дратівливі, невдоволені нотки лунали в ньому.
– Чого ти не хочеш дивитися у вічі? Боїшся?
Оксен затамував подих, намагаючись почути, що скаже мачуха, але вона відповіла так тихо, що він нічого не розібрав.
– Та що я, вовкулака який, що ти отак тремтиш переді мною! – так болісно вигукнув батько, що в Оксена аж стиснулося серце.
З хати донісся якийсь рух: здавлений чи то стогін, чи то крик мачухи.
Кров бухнула Оксенові в голову. Не усвідомлюючи добре, що він робить, хлопець шарпонув двері, ухопився до хати та так і застиг на порозі: здушивши, убгавши у ведмежі обійми тендітне тіло мачухи, батько цілував її, широчезною долонею притискаючи маленьку голівку до свого обличчя.
Після того батько довго ховав від сина очі, а потім сказав:
– Ти