Вальдшнепи. Микола Хвильовий

все-таки рішуче не везе. Все він якось не до речі говорить. Особливо йому не везе з женщинами. Лінгвіст схоплює руку тьоті Клави й, оглядаючись (щоб не побачив Євгеній Валентинович), цілує цю руку п’ять, десять, двадцять разів. Тоді тьотя Клава викидає з рота зелений пищик і пропонує піти до Аґлаї і поговорити ще з нею. По суті – це ж справа не її, а її племінниці і, значить, розмовляти треба з племінницею. Тьотя Клава зараз піде в кімнату й покличе Аґлаю, а товариш Вовчик мусить прямувати до абрикосового саду й там полежати, в гамаку. Коли він не хоче зустрічатись з її чоловіком, йому слід перелізти через паркан, бо Євгеній Валентинович працює біля вікна, і, значить, пройти непоміченим не можна.

      – Тоді я краще перелізу через паркан, – враз погодився лінгвіст і, покликавши свого ловерака, пішов від хвіртки.

      Стояв прекрасний південний вечір. І сьогодні перегукувались ті ж самі, що й кожного дня, занесені з Росії невгамовні гармошки. По всіх кінцях городка дівчата співали зовсім не аранжированих і все-таки надзвичайних народніх пісень.

      У голубому небі прорізалися срібні зорі, і з ріки зайчиком плигав тендітний і легкий вітерець. Коли товариш Вовчик, перекинувши через тин свого сетера, пішов до гамака, там уже сиділа Аґлая.

      – Ну, так що ти хотів мені сказати? – зустріла його запитанням.

      – Я, власне, нічого не думав говорити, – несміло почав лінгвіст, сідаючи на траву. – Мені наказала тьотя Клава порадитись із тобою з приводу Дмитрія.

      – Я тебе слухаю.

      Товариш Вовчик зам’явся. І справді: що він скаже Аґлаї? Може і їй він скаже не до речі – і тоді нова неприємність. Але не можна й мовчати: коли й далі Дмитрій буде викидати таких коників, то полювання – пиши пропало! І лінгвіст, плутаючись, починає говорити. І кінчає він тим, що Аґлая мусить побачитись із Карамазовим.

      – Ти так гадаєш? – спитала дівчина й серйозним поглядом подивилась на свого співбесідника.

      – Коли правду говорити, я нічого не гадаю. Але мені здається, що Дмитрій захворів, і ти можеш допомогти йому… хоч би тим, що будеш зустрічатись із ним.

      – На твій погляд, він не закохався в мене, а просто захворів?

      – Нічого я в цих справах не розумію, – занервувався товариш Вовчик. – Але думаю – так.

      – А я от думаю інакше, – самовпевнено сказала Аґлая. – Я думаю, що він і захворів, і закохався. Але захворів саме тому, що закохався в мене. Коли хочеш, я докажу це тобі хоч завтра. Завтра зустрінусь – і ніякої хвороби не буде. Ти віриш?

      – Нічого мені доказувати, – нервово кинув лінгвіст, – бо я тобі все одно не повірю.

      Аґлая знаком запитання застигла в гамаку: вона не чекала такої сміливости від товариша Вовчика.

      – Чому ж ти не повіриш? – спитала вона.

      – А тому, що я не перший рік знаю Карамазова. Ти можеш його заспокоїти, але це все-таки паліятив.

      – Хіба з ним уже були такі приступи?

      – Звичайно були, і незалежно від того, чи закохався він у когось, чи ні.

      – Значить, це приступи божевілля, і я для нього тільки