Карно посидів мовчки з хвилину. Потім витягнув своє гостреньке обличчя.
– Да, погодка нічого собі! – сказав він, невідомо до кого звертаючись.
Але анарх, як тільки почув цей голос, інстинктово зібрав мускули на своїх руках і знітився. Він раптом пізнав якусь надзвичайну розгубленість, ніби на нього насувалась безвихідна сила. Щось подібне до цього він пізнав колись у дитинстві, коли батько, зібравши дітвору біля ґанку, повалив його на холодний цемент обличчям униз, спустив з нього штани й почав бити його ременем по оголеному тазу. Це була перша «порка», і з першим ударом він пізнав, як йому в мочовому пузирі неможливо залоскотало, і він в якомусь божевіллі розкусив грудку цементини.
Тільки з цим він міг порівняти свою розгубленість, яка його зараз охопила.
– Будь ласка, дайте мені сірника! – сказав Карно, звертаючись до анарха, і поліз у кишеню за кисетом.
Анарх ураз підхопився, ніби йому обов’язково треба було підвестися з горбика. Але в той же момент знову сів: йому раптом ударив в обличчя сором, і він навіть подумав про себе: «Чорт! Глупота!»
– Я прохаю сірників, якщо вони єсть у вас, – повторив Карно.
Анарх вийняв коробку й недбало кинув її до метранпажа. Той підвів здивовано брови, але нічого не сказав і запалив цигарку.
– А що це у вас лежить? – спитав Карно, показуючи на анархові коліна.
Анарх здригнув і інстинктово схопився за кишеню.
– Ви про що? – вирвалось йому тихе запитання.
Метранпаж засміявся.
– Як я вас налякав яблуками!.. Я кажу про он той листочок… Бачите?.. Ага, от-от? Я кажу – з якого це дерева. З мене недавно сміялися, що я не відрізню кленового листя від дубового… Ви як, відрізняєте?
– Ні! – в’яло промовив анарх і подивився: де ж дідок?
Але дідок сидів позад його й тихо хіхікав. Коли анарх повернувся до нього, він показав гнилі зуби й знову кинув:
– Хе… хе… Тавонароля!
– А я от тепер уже відрізняю, – сказав Карно, – це дуже легко. Хочете, научу?.. От подайте мені цей листочок… Ну, подайте ж! Ну, чого ж ви сидите?.. Ну, скоріш.
– Будь ласка, не мішайте мені відпочивати! – різко кинув анарх, і тут же почув свій голос чужим і порожнім.
– Хе… хе… Тавонароля, – знову захіхікав дідок.
– Який ви запальчастий, – саркастично всміхнувся Карно й витягнув своє гостреньке обличчя. – І потім: чому ви так грубо говорите зі мною? Це, здається, не перший раз?
– Так! Не перший раз! – різко кинув анарх.
– Я розумію, що не перший раз! – сказав метранпаж і підвів брову. – Але ви все-таки не хвилюйтесь! Ще встигнете відпочити. На те єсть мертва лежанка… Хіба забули про неї?
– Хі… хі… Тавонароля, – ще раз захіхікав дідок.
– Забув! – різко шпурнув анарх і взявся за голову: йому прийшла мисль, що це – сон. Ніколи він не бачив на санаторіях і взагалі в житті таких метранпажів. В більшості це були або обивателі, або недалекі ортодокси. Тепер перед