– Велика Україна. Держава об’єднаних українців. Тих, хто наразі під владою чужинців. І в яких ще треба збудити волю і відповідальність, – тяжко зітхнув Микола.
Отаман скоса глянув на нього, а Федір усміхнувся. Побачив це дід Назар і підвищив голос.
– І так буде… І той час прийде. Вже скоро. Сто п’ятдесят років чекали. Почекаємо ще рочків з десять. Ми так бачимо! Ми знаємо! Так записано! Але зараз… – і пом’якшав: – На кого мені святе місце залишити? Кому таємне й важливе передати? Бач, усі мої янголятка розлетілися.
Роззирнувся дід довкола і тяжко зітхнув, а потім лукаво посміхнувся і підморгнув отаману.
– А бодай вам, діду!.. – спересердя вигукнув Дмитро Пантелійович і схопився на ноги. – Де всі поділися? Федоре! Подивись!
– Оце так! А де Сашко? – не втримався й зірвався на ноги також і Микола. – Діти де ділися?
– Діточок тут зроду не було, – стенув плечима дід Назар, хранитель острова і його таємниць.
– Як не було? Я ж сам Сашка на початку травня сюди завіз. Треба було його з очей жандармів прибрати. Ми ж домовлялися. То ж ваш онук. Його дід – ваш молодший брат… Чи забули? Ні? Що то за жарти? – почав закипати Микола Рябовіл.
Але дід, здається, вже не чув, виловлюючи ложкою з казанка розварну осетрину. По осетрину вирушила й ложка отамана. Тепер ці два шановані козаки неквапом вживали вариво та з усмішкою стежили за тим, як молоді метушаться по чагарниках острова.
«Метушаться», втім, можна було віднести тільки до Миколи. Федір, здавалося, просто вирішив прогулятися, тихо насвистуючи кубанську пісню, що часто лунала у бойових походах. Наче і не вистежував, і не шукав, але раз по разу з трави, з прихованих ям, в очеретяних лабіринтах, з гілок дерев молодий козак вивуджував хлопчаків, старшому з яких ледве виповнилося дванадцять.
І після кожної знахідки дід ставав усе сумнішим і сумнішим. Спостерігаючи з усмішкою за тим, як поглиблюються зморшки межи очима зберігача козацьких таємниць, отаман не витримав і розсміявся.
– Наука твоя, діду, дуже корисна та важлива. Хто краще за тебе визначить, що хлопчикам доля підготувала. Дивишся, вчиш, думку складаєш, кому з козацьких наставників далі своїх учнів віддати. Але ж ти сам починав учити Федька. Тож і маєш!
– Вийшов-таки з нього козак. А був… Такий собі учень був. Кобилу більш за себе любить. Пластуну та любов – смерть. Турбота на полі бою про коня – то зайве. Поранять коня, і буде його такий козак-кобилятник берегти більш за себе. Як казали на матінці-Січі про таких: «Козак дружбу знає, в біді коня не покидає». Стане посеред бою і загорює… А ворога хто буде різати? Ні-і-і! З кобилятника пластуна не буває. Ще ось бачу на ньому ці цяцьки новомодні. Обвішався, як баба сріблом.
– То військові відзнаки.
– Та