із шовку ткана, була легка і граціозна. Обличчя наче променилося. Повільно віддаляючись, зняла шкіряну накидку. Розв’язала шнурочок сорочки. Розтягнула її навколо шиї… Ненароком випустила один бік – і та сповзла з лівої руки. Її погляд сковзнув по округлому плечу. Першим поривом було прикрити його, але Інґіґерд зупинилася і провела кінчиками пальців по ньому, немов по шовку. Цей рух відізвався морозом на шкірі. Другою рукою принцеса потягнула за шнурочок – і перед її поглядом відкрилось друге оголене плече. Обняла талію, оглядаючи себе з різних боків. Прекрасне і, здавалось би, чуже тіло. Хто вона, ця дивна незнайомка у дзеркалі? Широкі рукави вільно звисали набагато нижче пояса, закінчуючись пухнастими китичками. В уяві дівчина вже бачила Ярослава, що знімає з неї цей одяг. Сорочка ненароком зовсім сповзла вниз, оголивши її тіло аж до п’ят. Усе, що дівчина зараз споглядала, подобалось їй. Ніби й бачила себе такою раніше, та не звертала уваги. Її тіло дотепер нічим наче і не відрізнялось від таких самих хлопчачих. Таке ж кострубате, з гострими кутами. Та сьогодні дівчина помітила щось нове. Округлості, що відображалися у дзеркалі, приваблювали зір. Вона довго милувалася собою, поверталася зі сторони в сторону, крутилася в різні боки. І зараз, увечері, завдяки білим ночам, було видно так добре, як удень. Задоволена собою, стрибнула на ложе. Та сьогодні їй не спалося… Згадувала все, що відбувалося з самого ранку та й узагалі з часу зустрічі з князем: як він на неї дивився, як подавав руку, як стиснув пальчики, як притулив до себе. І сірі очі не давали їй спокою…
Розділ 12. Непросте рішення
Там, де закінчується небосхил і починається море, де тисячі хмар ніби купаються у воді, де повнощокий місяць набуває вигляду величезного обличчя і йде в гості до сонця, яке виринає з глибин моря, скупавшись у ньому вночі – десь там живе князь, що називає себе київським, у країні світанкового сонця… У Ґардаріці[37]…
Коли зранку вони відправлялися всією кавалькадою до лісу на полювання, місто ще спало. Але на вулицях уже з’являлися перші мешканці. Князь їхав якийсь час поруч із принцесою, й Інґіґерд запитала Ярослава, звідки той прибув, де знаходиться його земля. Він показав у той бік, де саме в цю мить сходило сонце. Перші яскраві промені прорізували напівтемряву. У час білих ночей було так світло, наче в похмурий день. Як дивно… Дівчина ще ніколи так далеко, за море, не від’їжджала, але чомусь сьогодні для неї ця відстань здавалася такою маленькою.
Учора ввечері Інґіґерд розмовляла з Реґнвальдом, і він пообіцяв їй докласти всіх зусиль, щоб вої були добре підготовлені. До табору йшли і йшли люди, готові взяти участь у цьому поході.
Хтось зголошувався, бо треба було здобувати багатства для своєї сім’ї, а хтось учинив так, бо був зайвим тягарем для своїх ближніх, тому й вирішив іти шукати долі за морем. Деякі просто не мислили свого життя без битви, без можливості пролити чужу кров. Були й ті, які йшли в цей похід заради того, щоб знайти собі в Ґардаріці дівчину
