Хлопець весь був заляпаний темно-червоною кров’ю монстра. Навіть не знав, звідки в нього взялися сили порубати її на шматки. Ноги ослабли і трусились, напевне, більше з огиди, ніж зі страху. Голову відкинув зразу далеко, бо від батька чув, що старі люди розповідали, ніби вона може знову прирости. Тю, смішне, але хто ж його знає, можливо… Бо такої дивної істоти й справді ще ніколи не бачив. Та все ж – він це зробив!
Жах, що сковував залізними лещатами його серце, поволі минав. Оглянув результати битви. По всій галявині стрибали і виверталися шматки мертвої рептилії. Повитирав заюшений кров’ю меч об траву та приперся до дерева спиною, щоб передихнути. Рукавом сорочки протер кров і піт, що застилав очі.
Шурхіт із-за дерев став сильнішим, і звідти виглянуло перелякане личко з неймовірно блакитними очима. Таких він ще не бачив, хоч скільки літ його ноги носять. Це були два озерця кольору літнього неба в безхмарну теплу погоду, обрамлені темними кільцями. Світле, майже біле волосся, мов сонце, світилося навколо ніжно витонченого овального обличчя з чудовими рожевими устами.
Довгі темні вії, кліпнувши, зупинились. Вона дивилася на нього захоплено і водночас перелякано. Це тривало якусь нескінченну мить… Хлопець був наче заворожений… Якщо б зараз небо впало, він, напевно, не здивувався б так, як зчудувався з тих очей. Це було наче видиво, яке пронизало його таким яскравим світлом, що все життя дотепер здалося йому несуттєвим і неважливим, не вартим уваги.
– Хто ти? – раптом почув він голос небесного створіння і побачив, як її тонкі білі, майже прозорі руки оповили одне з переплетених дерев. «А може, то якась лісова діва? Мавка?» – мимохіть подумав він. Її голос прозвучав так несподівано дзвінко в цих лісових нетрях, що хлопець мало не випустив меч. Дівчина говорила по-шведськи. «Ну хіба б могла мавка та й по-шведськи? Та ні… І зміюка, мабуть, не зважала б на мавку», – спало йому на думку…
– Ти могла загинути! Звідки ти тут узялась? Чия ти? – спитав зрозумілою їй мовою.
– Яке тобі діло, чия я? Я сама по собі! Ти ж також міг загинути, і ніхто ніколи б не дізнався, куди ти пропав, – випалила вона тонким голоском, визираючи з-за дерева. Розпущене довге волосся шовком осипалося із-за плеча…
– Ну, ти помиляєшся. Так просто я б не дозволив собі загинути, – усміхнувся хлопець і, опустивши вже очищений меч у піхви, ступив крок у напрямку до неї.
– Стій, де стояв! – пролунав голос, у якому відчувалися владні нотки. Мить, одна коротенька мить – і на нього дивилася стріла з напнутої тятиви лука.
– А-а-а-ха-ха-ха! – заливисто розсміявся він, виблискуючи білими, мов сніг, зубами.
– Чого ти? – спитала вона, покусуючи губу і стримуючи себе. Їй також хотілося усміхнутися. Та не могла піддатися спокусі,