– Подумати лишень, та на ваших плечах мало не весь Скотленд-Ярд тримається, чи не так? Оце справді цікаво! Негарно, звісно, змушувати вас говорити про роботу, але маю попередити, що навряд чи зможу стриматися. Я завжди цікавився темою злочинів. Не найкраще захоплення для лікаря, мабуть. Головне, не розповідати про це своїм пацієнтам зі слабкими нервами, га-га-га!
Двері знову відчинилися.
– Місіс Лоррімер.
Місіс Лоррімер була вишукано вбраною шістдесятилітньою жінкою. Риси її обличчя були витонченими й делікатними, сиве волосся красиво вкладеним, а голос її звучав чітко й виразно.
– Маю надію, я не запізнилася, – сказала вона, підходячи до господаря.
Потім жінка розвернулася від нього, щоб привітатися з доктором Робертсом, з яким уже була знайома.
Знову залунав голос дворецького:
– Майор Деспард.
Майор Деспард був високим худорлявим гарним чоловіком, красу чийого обличчя дещо зіпсував шрам на скроні. Привітавшись з усіма, він одразу ж ковзнув у бік полковника Рейса, і двоє чоловіків згодом уже говорили про спорт і обмінювалися досвідом сафарі.
Двері відчинилися ще раз, і дворецький оголосив про прибуття останньої гості:
– Міс Мередіт.
У кімнату ввійшла дівчина років двадцяти. Вона була середнього зросту і вродлива з вигляду. Її каштанові кучері були зібрані на потилиці, а дивилася вона на всіх поглядом своїх великих сірих широко розплющених очей. Обличчя дівчини було лише трошечки припудрене, без зайвого макіяжу. Вона говорила повільно й сором’язливо.
– Святі небеса, – вигукнула вона, – невже я остання?
Містер Шайтана не забарився з хересом і компліментами для новоприбулої гості. Він відрекомендував її дуже офіційно, майже церемоніально.
Врешті-решт міс Мередіт із келихом хересу в руці опинилася поруч із Пуаро.
– Наш друг – великий прихильник церемоніалу, – зауважив чоловічок із усмішкою на вустах.
– Я знаю, – погодилася дівчина. – У наш час усі переважно обходяться без формальних представлень. Просто кажуть: «Гадаю, тут усі одне одного знають», та й по всьому.
– І не переживають, чи це справді так?
– І не переживають, чи це справді так. Інколи від цього виникають незручні ситуації. Але, думаю, це вселяє відчуття трепоту й таємничості.
Вона повагалась якусь мить, а потім додала:
– А ось це місіс Олівер, письменниця?
Басовий голос місіс Олівер саме гучно линув кімнатою в цей момент, поки вона розмовляла з доктором Робертсом:
– Ви не можете заперечити існування жіночих інстинктів, лікарю. Жінки, безсумнівно, володіють такими речами.
Забувши, що тепер її чоло прикрите гривкою, вона за звичкою хотіла відкинути волосся назад із лоба, але чубчик незмінно залишився на місці.
– Так, це місіс Олівер, – відповів бельгієць.
– Та, що написала «Знахідку в бібліотеці»?
– Власною