Нейла обійшла стіл і зверху глянула на нього.
– По-перше, оце. – Сіона підняла предмет, якого Нейла не помітила. То було тоненьке пасомце чогось… і щось наче…
– Квітка? – спитала Нейла.
– Це лежало між двома аркушами паперу. На папері було написано таке.
Сіона нахилилася над столом і прочитала:
– Пасмо волосся Ганіми з квіткою зірочника, яку вона колись принесла мені.
Дивлячись на Нейлу, Сіона сказала:
– Наш Бог-Імператор виявив сентиментальність. Це слабкість, якої я від нього не очікувала.
– Ганіма? – спитала Нейла.
– Його сестра! Згадай Усну історію.
– О… о, так. Молитва до Ганіми.
– А зараз послухай це. – Сіона взяла другий аркуш і прочитала з нього:
Берег піщаний, сірий, наче мертва щока,
Зелений потік припливу віддзеркалює хвилі хмар,
Стою на темному мокрому краю.
Холодна піна миє пальці моїх ніг.
Я відчуваю дим дерева-плавника.
Сіона знову глянула на Нейлу.
– Це названо «Слова, які я написав, довідавшись про смерть Ганіми». Що ти думаєш про це?
– Він… він любив свою сестру.
– Так! Він здатний любити. О так! Тепер він наш.
Час від часу я дозволяю собі сафарі, в які не може вибратися жодна інша істота. Прориваюся всередину, тримаючись осі моїх спогадів. Наче школяр, що звітує про подорожі на канікулах, вибираю тему. Нехай це будуть… жінки-інтелектуалки! Пірнаю в океан предків. Я велика крилата риба в глибинах. Рот моєї свідомості розкривається, і я заковтую знахідки! Інколи… інколи я шукаю конкретних осіб, записаних у наших історичних анналах. Яка це таємна радість – наново пережити життя такої людини, глузуючи з намірянь науковців сформувати її біографію.
Монео спустився до крипти з сумним смиренням. Не можна було уникнути обов’язків, що зараз вимагалися від нього. Богу-Імператору потрібен недовгий час, аби оплакати втрату чергового Дункана, але по цьому життя тривало… тривало… тривало…
Ліфт тихо ковзнув униз з досконалою іксіанською бездоганністю. Раз, лише раз Бог-Імператор гукнув до свого мажордома:
– Монео! Інколи я думаю, що тебе створили іксіани!
Монео відчув, що ліфт зупинився. Двері розчинилися. Крізь крипту він глянув на затінену брилу на Королівському Повозі. Ніщо не вказувало, що Лето помітив його прихід. Монео зітхнув і розпочав довге блукання крізь лункий морок. На підлозі біля повозу лежало тіло. Déjà vu ні до чого. Просто звична картина.
Колись, ще на початку служби Монео, Лето сказав:
– Ти не любиш цього місця, Монео. Я це бачу.
– Ні, Владико.
Ледь розворушивши пам’ять, Монео почув власний голос із того наївного минулого. А голос Бога-Імператора відповів:
– Ти не вважаєш мавзолей гарним місцем, Монео. Я ж сприймаю його за джерело нескінченної сили.
Монео згадав, як сильно хотілося йому змінити тему.
– Так, Владико.
Лето вперто