– Так я й небагато наче випив… Скажи?
Зараз Яровий усвідомлював, що говорить сам до себе. З ним таке траплялося не раз. Він не вважав це психічним розладом. Списував на втому. Завантажуючи себе роботою, аби не давати червоній мавпі можливості нагадати про себе, Ігор останнім часом таки відчував, як вигорає всередині. Часу не мав ні на що. Тим паче на заведення якихось людських стосунків. Мав лише ділові, найменші спроби інших зблизитися – не подружитися, бодай встановити приятельський контакт – припиняв, рубав із корінням.
Не вірив у людську щирість.
Але й не пив стільки, аби отак, пізно ввечері, зачиненим у власній квартирі, розмовляти із самим собою.
– Егей! – вигукнув голосно.
– Е-е-е-й! – прошелестіло ззаду тихенько.
– Хто тут?
Яровий рвучко розвернувся. Правиця міцніше стисла горлечко. Ігор готовий був напасти першим, перетворити пляшку на зброю, дорого продати своє життя. Проте нікого й нічого позаду себе не побачив. Зараз він стояв спиною до зачинених дверей спальні й кабінету. Перед собою бачив арочний вхід на кухню, праворуч – прочинену ванну кімнату.
Тихо.
– Хто тут?
Зараз він не кричав, питав тихо, обережно. Ніби справді боявся появи привида. Такого, як у страшних фільмах. Не любив їх, та все ж змусив себе переглянути кілька. Читаючи в інтернеті різні мудрі поради на тему заспокоєння нервової системи, надибав рекомендацію дивитися страшилки. Вони забирають увесь негатив, компенсують страхи, котрі переслідують у думках, реально заспокоюють. Адже, як писав порадник, усе відбувається не насправді. Глядач стає свідком вигаданих подій і переживає різні кошмарні моменти, лишаючись при тому в повній безпеці.
Не допомогло.
Дурна порада.
– Дурня, – знову промовив Ігор. – Нікого тут нема. Ніхто сюди не зайде.
Аби переконати себе в тому, поставив пляшку назад на стіл, пройшов до вхідних дверей, посмикав. Зачинено, сам же повертав замок на два оберти. Задля святого спокою зробив ще один, знову перевірив двері на міцність. Потому, для чогось тримаючи спину рівно, розправивши плечі й войовничо випнувши вперед груди, посунув через залу до ванної. Широко прочинивши двері, став навпроти раковини, подивився на своє відображення у великому дзеркалі.
– Зараз. Усе минеться зараз, – пообіцяв відображенню.
Пустив холодну. Чомусь ніколи дотепер струмінь із крана не нагадував бурхливий водоспад. А сам Ігор ураз відчув себе на краю уривчастого берега, з якого стежив за падінням води. Сперся руками об краї раковини. Постояв так, потім склав долоні ківшиком. Набрав повний, нахилився ближче, щедро хлюпнув собі на лице.
– Хто ти така.
Це не запитання – звичайна фраза, почута за спиною крізь шум води.
Тепер не здалося.
У зачиненій ним самим ізсередини квартирі справді хтось був.
Хтось – або щось.
Яровий