– Якщо мені буде дозволено сказати, моя володарко, я бачив його під час першої гри. Повірте, з нього вийде прекрасний воїн. Він зняв гравця просто з-під даху першою ж чергою. Це виходить далеко не в кожного.
– Невже? Ну що ж, чудово. Але пам'ятай: нам треба якнайбільше заекранників. Шукайте по всіх комп'ютерах, за всіма адресами… Бо глюки ні до чого не придатні. Палити, куди бачиш, – ось і все, що вони вміють.
– Я не зовсім розумію, моя володарко, навіщо нам так багато заекранників? Із глюками куди простіше… А цих треба годувати, напувати, нічліг їм організовувати, стежити постійно…
– Це ж так просто… просто… просто… Ми живемо, поки в нашу гру грають. Це, я сподіваюся, зрозуміло? Коли вона стане нецікавою, гравець її розмагнітить. Якщо один – не біда, але якщо всі – ми зникнемо. Чим більше гравців, тим я могутніша! У нашій грі п'ять рівнів, і до кінця поки ніхто не дійшов. Чому? Бо за нас грають не глюки, а заекранники! Вони вміють грати! І будуть грати! Бо вони це люблять! Зрозумів тепер?
– Але ж затягувати сюди заекранників незаконно. Я навіть боюся подумати, що буде, коли про це довідається Великий Процесор! Це ж стовідсоткове розмагнічування!
– Мовчи, Голосе, мовчи… Якщо ми не будемо затягувати сюди заекранників, нас розмагнітять іще швидше. Дивися! – Гірея змахнула рукою, і в повітрі завис величезний екран. – Ми сьогодні зіграли майже тисячу ігор, а місяць тому не дотягували й до трьохсот. Хто з чарівників, які живуть під владою Великого Процесора, так швидко розширює свої володіння? Мовчиш? Отож! А все завдяки заекранникам. А із заекранниками можна й самого Великого Процесора… Ну, про це тобі знати зарано.
Вона замовкла й підійшла до одного з екранів, розташованих праворуч від вікна.
– Ага… Схоже, цей уже дозрів…
На екрані було видно обличчя хлопчика років п'ятнадцяти, який захоплено бився з синіми воїнами. Він упевнено йшов третім рівнем, але ось обличчя його скривилося. Відразу на екрані з'явилася його мама. Слів чути не було, але коли мама показала на годинник, стало зрозуміло, що гравцеві це зовсім не сподобалося. Як тільки мама вийшла, Гірея підійшла до екрана:
– Що, не дають дограти? Шкода… Може, підеш до нас? У нас весело й завжди всі грають. Ну, підеш? До нас у гру підеш?
Гірея занурила руку в екран. Кабінет одразу зник, перетворився на знайоме узлісся, поруч височіла стіна з моніторів до самого обрію. Далі відбулося те саме, що трохи раніше трапилося з Петриком.
Розділ 5
Несподіване відкриття
Як довго він був у Заекранні, Рикпет не знав. Може, день, може, місяць, а може, й цілий рік. Відчуття часу якось зітерлося. Усе було страшенно одноманітним: політ, гра, короткий відпочинок, знову політ, гра – і так нескінченно. Рикпет давно вивчив усі звички й хитрощі гравців. Різниця тільки в тому, що хтось досвідченіший, тому діє швидше й рішучіше, а інший – новачок,