– Товаришу генерал! – знову заговорив Харитонов. – Дозвольте пояснити!
– Пояснюй! – великодушно дозволив генерал.
– Це не мотузка, це бікфордів шнур. Він приєднаний до вантажу динаміту на баржі, яка на мілині біля морського берега.
– А де тут морський берег?! – здивувався генерал.
– Тижнів два шляху, – сказав Харитонов.
– Цікаво! – генерал підвівся і впритул підійшов до молодшого матроса.
– Ми тебе ось що, заарештуємо поки… А пізніше вирішимо, що з тобою робити.
– Товаришу генерал! – жалібно звернувся Харитонов. – Та за що?
– Моє прізвище – генерал Ликов! Так і говори, не соромлячись: «Товаришу генерал Ликов!» А заарештовуємо тебе за те, що ти на дезертира схожий! Та і казки мені твої про шнур не подобаються! Може, там по цьому шнуру хтось уже йде до нас?! Ізводьєв! Розбуди Анікіна, і нехай він пройде до кінця шнура.
– Слухаюсь! – відрубав солдат, який затримав Харитонова.
– А цього зачини у другій землянці! – вів далі генерал. – І стережи! Втече – розстріляю, а якщо вдвох утечете – двох розстріляю!
Ізводьєв підійшов до Харитонова і штовхнув у плече.
– Ходімо!
На іншому кінці галявини зайшли в низеньку сиру землянку.
– Ось тут житимеш! – повідомив Ізводьєв.
– Послухай, а де фронт? – запитав Харитонов.
– Не знаю.
– А ви що тут робите?
– Ми тут уже років вісім. Виходимо з оточення.
– Так тут начебто ж нікого! – здивувався заарештований. – Хто ж вас оточує?
– Генерал каже, що навкруги вороже оточення, – повторив Ізводьєв.
Харитонов замовк.
Солдат залишив заарештованого, вийшов і зачинив на засув двері. У цілковитій темряві Харитонов намацав дерев'яні нари. Влігся. І замислився, намагаючись розібратися, куди ж це він потрапив.
Зосередитися в цій сирій темряві було важко. Єдине, що зрозумів Харитонов, було те, що він опинився як би в подвійному полоні – і у своїх і у ворогів, оскільки його полон був у ворожому оточенні, про що він зрозумів із слів генерала Ликова.
Тікати нікуди, та й не має сенсу. Ну втече, а потім що – знову людей шукати?! Ні, треба чекати, нехай вони дізнаються, розбираються, а він може поки що й відпочити.
Незабаром він заснув, але сон його не був довгим. Вночі двері відчинились, і той же Ізводьєв розштовхав його.
– Ти чого? – незадоволено забурчав Харитонов.
– До генерала на допит, – ледве чутно мовив солдат.
Вибрались із землянки й підійшли до вогнища, біля якого на колоді в тій самій задумливій позі сидів генерал у накинутій на плечі солдатській шинелі.
– Товаришу генерал, заарештованого доставлено! – доповів солдат.
– Удар його! – неголосно наказав генерал.
– Ти вже вибач! – прошепотів Ізводьєв і стукнув Харитонова кулаком у вухо.
У голові заарештованого задзвеніло.
– Тепер слухай! – генерал прокашлявся. – Ти знаєш, що ми з часів революції