– Та ж стайню оглядали!
– Ну, цей старий шахрай обведе навколо пальця кого завгодно.
– А ви не боїтеся залишати коня в його руках? Він же скакунові може щось заподіяти, адже це в його інтересах.
– Ні, мій друже, насправді він буде берегти його, як зіницю ока. У його інтересах повернути тварину цілою та неушкодженою. Це єдине, чим він може заслужити прощення.
– Полковник Росс не справив на мене враження чоловіка, схильного прощати ворогам!
– Справа не в полковнику Россі. У мене свої методи, і я розповідаю лише стільки, скільки вважаю за слушне, у цьому перевага мого неофіційного положення. Не знаю, помітили ви, чи ні, Ватсоне, але полковник тримався зі мною дещо зверхньо, і мені хочеться трохи розважитися. Не кажіть йому нічого про Срібну зірку.
– Певна річ, не скажу, якщо ви так бажаєте.
– Але все це дрібниці порівняно з іншим запитанням: хто вбив Джона Стрекера?
– Ви зараз перейдете до нього?
– Навпаки, мій друже, ми з вами повернемося сьогодні нічним потягом до Лондона.
Слова Голмса здивували мене. Ми пробули в Дартмурі всього кілька годин, він так успішно розпочав розплутувати клубок і раптом хоче все покинути. Я нічого не розумів. До самого будинку тренера мені не вдалося витягнути з Голмса ні слова. Полковник із інспектором чекали нас у вітальні.
– Мій товариш повертається зі мною нічним потягом до Лондона, – заявив Голмс. – Приємно було подихати прекрасним повітрям Дартмура.
Інспектор широко витріщив очі, а полковник скривив губи в зневажливій посмішці.
– Отже, ви склали зброю. Вважаєте, що вбивцю нещасного Стрекера заарештувати неможливо, – припустив він.
– Боюся, що це пов’язано з надто великими труднощами, – Голмс стенув плечима. – Але я повністю переконаний, що у вівторок ваш кінь буде бігти, і прошу вас попередити жокея, щоб він був готовий. Можу я поглянути на світлину містера Джона Стрекера?
Інспектор витягнув із кишені конверт і вийняв звідти фотографію.
– Любий Ґреґорі, ви випереджаєте всі мої бажання! Якщо дозволите, джентльмени, я залишу вас на хвилину, мені потрібно щось спитати в служниці Стрекерів.
– Мушу зізнатися, ваш лондонський радник мене розчарував, – з прямолінійною різкістю кинув полковник Росс, як тільки Голмс вийшов із кімнати. – Не бачу, щоб із часу його приїзду справа посунулася хоч на крок.
– Принаймні, вам дали слово, що ваш кінь буде бігти, – втрутився я.
– Слово мені дали, – стенув плечима полковник. – Та я волів би коня, а не слова.
Я вже хотів відповісти, аби захистити свого приятеля, але в цю мить він повернувся.
– Ну