«Зате ви розумієтеся на бухгалтерії».
Голова моя пішла обертом, і я ледь всидів на місці. Аж раптом у душу мою закрався сумнів.
«Буду з вами відвертим, сер, – сказав я. – Мейсон призначив мені двісті фунтів на рік, але фірма «Мейсон і Вільямс» – дуже солідна. А про вас я зовсім нічого…»
«Ви незрівнянні! – захоплено вигукнув мій гість. – Саме така людина нам і потрібна. Вас не надуриш. І це дуже добре. Ось вам сто фунтів, і якщо вважаєте, що ми домовилися, сміливо кладіть їх до своєї кишені як аванс».
«Це дуже велика сума, – розгубився я. – Коли маю приступити до роботи?»
«Їдьте завтра вранці до Бірмінґема, – відповів він. – І о першій приходьте в тимчасовий офіс фірми на Корпорейшн-стрит, будинок 126. Я дам вам листа для мого брата. Потрібна його згода. Але, між нами кажучи, вважаю ваше призначення вирішеним».
«Не знаю, як і дякувати вам, містере Піннер», – не міг я отямитися.
«Дурниці, мій хлопчику. Ви маєте дякувати лише самому собі. А тепер ще один-два пункти… так, справжня формальність, але це треба залагодити. Маєте папір? Будьте ласкаві, напишіть: «Згоден зайняти посаду комерційного директора у «Франко-Мідландській компанії бляхарських виробів» із річною платнею 500 фунтів”».
Я написав те, що містер Піннер продиктував мені, і він поклав папірець у кишеню.
«І ще одне запитання, – сказав він. – Як думаєте вчинити з Мейсоном?»
На радощах я зовсім про нього забув.
«Напишу, що відмовляюся від посади», – відповів я.
«Мені здається, що цього робити не слід. Я був у Мейсона й посварився з його управителем через вас. Я зайшов до нього дізнатися про вас, а він почав верещати, що я переманюю його людей і таке інше. Ну, я й не витримав. «Якщо хочете тримати хороших працівників, то платіть їм відповідно», – сказав я спересердя. А він мені відповів, що ви волієте працювати в них за маленьку платню, ніж у нас за велику. «Ставлю п’ять фунтів, – заявив я, – що, коли запропоную йому місце комерційного директора у нас, він навіть не напише вам про свою відмову». «Домовилися! – вигукнув він. – Ми його, можна сказати, зі зашморгу витягли, і він від нас не відмовиться!» Це його точні слова».
«Який нахаба! – обурився я. – Я його й в очі не бачив, а він сміє казати про мене такі речі… Та я тепер нізащо не напишу їм, навіть якщо будете благати!»
«Ну, і чудово. Отже, домовилися, – сказав він, підіймаючись з крісла. – Я радий, що знайшов братові хорошого помічника. Ось вам сто фунтів, а ось і лист. Запам’ятайте адресу: Корпорейшн-стрит, 126. Не забудьте: завтра о першій годині. На добраніч, і хай щастя завжди супроводжує вас, як ви того заслужили».
Ось, наскільки я пам’ятаю, яка в нас відбулася бесіда. Можете собі уявити, докторе Ватсон, як я зрадів цій пропозиції. Я не спав до опівночі, схвильований блискучою перспективою, і наступного дня поїхав до Бірмінґема першим потягом. Після прибуття залишив речі в готелі на Нью-стрит, а сам подався пішки за вказаною адресою.
До призначеного терміну залишалося