– Ви знаєте, звідки це лунає?
– Ні, я просто радий, що ви теж це чуєте, сер.
Чоловік почухав голову, обличчя витягнулося, наче він проковтнув щось огидне й не міг позбутися посмаку.
– Хай мені грець, – буркнув він.
Як і раніше, звук раптово стих, і наші вуха наповнило гудіння двигунів.
– Врублю світло. – Я нерішуче рушив геть. – Командирові телефонувати не буду.
Його мовчання здалося змовницьким. Повернувшись назад, я побачив, що Гедлі розглядає крізь сітку один з рядів трун.
– Доведеться влаштувати огляд, – похмуро сказав він.
Я не відповів. Мені вже доводилось робити огляд вантажів у повітрі, але я ніколи не обшукував нічого схожого, навіть тіла військових. Якщо все, що розповідала Пембрі, правда, годі й уявити собі щось гірше за необхідність відкрити одну з домовин.
Коли пролунав новий звук, ми обидва здригнулися. Уявіть собі мокрий тенісний м’ячик. А тепер уявіть звук, із яким мокрий тенісний м’ячик влучає в корт, – таке собі приглушене «чмак», наче пташка вдарилась у фюзеляж. Він пролунав ще раз, і цього разу я почув його всередині вантажного відсіку. Після турбулентного удару гупання пролунало ще раз. Воно точно доносилося з труни біля ніг Гедлі.
«Не така аж серйозна проблема, – казало його обличчя. – Ми просто собі все вигадали. Звук із труни не може кинути літак на землю. Привидів не існує».
– Сер?
– Треба подивитися, – вирішив він.
Кров знову приплинула до живота. «Подивитися». Я не хотів дивитися.
– Дзенькніть капітанові й попросіть його спробувати не смикати літак, – сказав інженер.
Я зрозумів, що він збирається допомогти мені. Йому не хотілося цього робити, але він однаково мав такий намір.
– Що ви робите? – запитала Пембрі.
Вона стояла поруч, поки я знімав транспортні сітки з вишикуваних рядком трун, а інженер розстібав паски, які фіксували один стос. Ернандес спав, звісивши голову: заспокійливе нарешті подіяло.
– Нам потрібно оглянути вантаж, – по-діловому сказав я. – Можливо, він розбалансувався в польоті.
Коли я проходив повз жінку, вона схопила мене за руку.
– Ось у чому була річ? Вантаж совався?
У її запитанні чувся розпач. «Скажіть мені, що я все це вигадала, – благало її обличчя. – Скажіть, я повірю вам і трохи посплю».
– Саме так ми вважаємо, – кивнув я.
Її плечі розслаблено опустились, а обличчя розтягнулося в занадто широкій, аби бути справжньою, усмішці.
– Дякувати богу. Я думала, що ми втрачаємо глузд.
Я поплескав її по плечу.
– Пристебніться й перепочиньте трохи, – порадив я.
Вона так і зробила.
Я нарешті діяв. Я був майстром вантажно-розвантажувальних робіт і міг покласти цьому край. Тож узявся за роботу. Відчепив паски, виліз на інші труни, посунув горішню, відніс її в інше місце, зафіксував, забрав наступну, відніс,