Мій друг Борис – Аполлон. Він багато разів їздив на Північ, а потім повертався в ойкумену. Цього літа Борис ходив у похід в Карпати. На початку осені у своєму блозі він написав такі слова:
«…Після того як проявилося дещо, воно стало всім, бо нічого, крім буття, бути не може. Єдиною думкою, котра могла б виразити це, є Я ЄСЬМ, де Я – тільки стрілка, вказівник, маркер того, що є буття. Будь-яка інша думка применшила би буття, зробила б його фрагментарним, перетворила би світ на множину речей. Вони залишились би тим самим буттям, але буття втратило би простоту і ясність. Перебування в повноті позбавлене будь-яких оцінок, емоцій. Не можна сказати, що це – добре, бо немає злого, та й хто може оцінювати, і стосовно чого, якщо є тільки Єдине, а більше нічого».
Під невеликим описанням значилося: «Подія сталася 19 серпня, у день Преображення Господнього, біля гори Піп Іван, Чорногорський хребет, Карпати».
Що знає про себе чоловік? Чоловік не знає про себе нічого.
2011
Осінь мага
Ми зустрілися з Ольгердом Костянтиновичем після тривалої розлуки. Мабуть, року півтора ми не бачились. Він простував до мене під мостом, що на виїзді з Києва, з ментоловою сигаретою в руці.
– Невже я так сильно змінився? – спитав він мене.
Я побачив його, щойно коли він опинився за кілька метрів від мене. Можливо, тому, що був, як завжди, непримітним, наче мімікруючий метелик. А може, тому, що з роками ставав дедалі прозорішим для людей загалом.
Болотяного кольору поношена куртка добре приховувала його на тлі травневого сіро-жовтого бетону Видубичів. Вона ніяк не нагадувала про того Ольгерда Костянтиновича, якого я бачив востаннє: фрак, біла сорочка, манжети із запонками, бант, зачесане назад волосся, наче в композитора-романтика, сигара, пронизливий погляд людини, яка знає, що значить ходити в море під вітрилом. У нашому звичному місці зустрічей, де подавали добрий мате, він висловився якось у тому дусі, що, мовляв, усе його зовнішнє зараз – суто аполлонічне: впорядковане й мирне. Тоді як усередині клекоче хаос, про який ніхто не має й гадки. Висловився, як і слід говорити магам.
Йому було вже далеко за п’ятдесят. Він виглядав на гребені останнього злету сил: довгий плащ, щетина, вертикальні леверкюнівські зморшки на щоках, загалом німецьке, а може навіть швейцарське обличчя – обличчя блакитноокого лісоруба-протестанта, шкіряна сумка з атрибутами, призначення яких ніколи не стане відомим ані мені, ані широкому загалу.
Серед атрибутів десь мала бути олія герані. Як і персонаж Томаса Манна, Ольгерд Костянтинович страждав на тривалі мігрені.
Сигара – майже випадкова в його руках. Зазвичай – «прилуки». Іноді щось ментолове.
Зараз,