– Дальше тебе в средние двери, ну, во вторые слева, если стоять лицом к элеватору.
«Цікава логіка, – подумав я. – По ходу, середні двері з тих трьох, що тут є, можуть бути тільки одні».
– Ну, й куди далі? Наприклад, я зайшов. Далі куди? Бачу… бл…дь, бачу якісь бочки, верстати й ще різну фігню… Куди мені йти?
– Иди на самый-самый верх.
– По сходах чи тут ліфт є? Хоч яка різниця, однаково в нього не сяду. На який поверх?
– На последний. Кажется, на шестнадцатый. Ну, поднимешься повыше, набери, я тебя скорректирую, ок? Тыш-ты-тырыш-тыш-тыш.
– Добре, – сказав я і почав здійматись угору.
Так, значить…
Другий…
Третій…
Четвертий…
Й…б твою мать…
П’ятий…
Йо…
Шостий…
Сходами були три сектори між поверхами. Здійматися ними незручно й лячно. Білі стіни були помережені якимись чорно-червоними плямами впереміш із написами: «Цой жив» чи «Мір, труд, май». На одній стіні хтось подарував вічності напис: «Тут був Гоша».
Чотирнадцятий…
Бл…дь!
П’ятнадцятий…
Піднімаючись сходами забутого Богом і людьми елеватора, я зустрів лише двох, а точніше – трьох, як це вже з’ясувалося на шістнадцятому поверсі, людей. Було чомусь моторошно. У голову лізли різні жахіття. За кожними дверима щось гуркотіло, хряскало, бахкало, дзвеніло й навіть кричало. Останнє било по мізках найбільше.
Шістнадцятий…
Нарешті… Нарешті я піднявся на шістнадцятий поверх. Серце ледь не вискочило з грудей. Я почувався так, наче пробіг без зупинки кільканадцять кілометрів. Трохи відсапавшись, я згадав, чого тут стовбичу. Переді мною були якісь двері. Мабуть, саме там і мав бути той контейнер. Простягнувши руку до ручки дверей, я ледь не простягнув ноги, бо двері раптом відчинились. Звідти швидко вийшла жінка в бруднючому халаті, що більше нагадував дрантя. Її ходу супроводжували якісь дивні звуки, шурхотіння чи що. Вона зиркнула на мене величезними очима, десь так, як Фредді Крюґер дивився востаннє на свої жертви, і хутко кудись побігла.
Я стояв білий, як стіна елеватора, і якби поряд був отой Гоша, що подарував свій напис вічності, він, мабуть, щось написав би на моїй пиці. Руки й ноги в мене злегка тремтіли. «Викурити цигарку, щоб трохи заспокоїтись?» – подумав я. Але ж довкола зерно. Курити на елеваторі не можна. Спускатися було влом, і я вирішив узяти себе в руки. Набрав повні груди повітря, видихнув, струснув головою. Здається, трохи попустило. І тоді відчинив двері й зайшов.
Бл…дь!
Я побачив… голубів. Вони мене теж. І мене поперло. Вони були такі здоровезні. Мабуть, десь мені по коліно. І срали вони точно більше за мене. Ці пташенції були всюди. І якби хтось із них сернув на мене, а зробити це було нескладно, я б навіть не зміг нормально помститись. Але що б там не було – я мав знайти в цьому «голуб’ятнику» контейнер. Зусібіч гуркотіли старі механізми, з величезних цистерн щось вилітало – чи то пара, чи то голуби-роботи, стугоніли поршні, усе рипіло,