Намір. Любко Дереш. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Любко Дереш
Издательство:
Серия:
Жанр произведения: Современная зарубежная литература
Год издания: 2014
isbn: 978-966-14-7175-6, 978-966-14-6556-4
Скачать книгу
їхні тіла – немов не свої, то й пам’ять їх бажає гіршого.

      У кого виникли сумніви, хай спробує потренувати м’язи, які він ніколи не використовує, наприклад стегна. Якщо після фізкультури у вас спливе яскравий спогад про давно забуті дні, – я попереджав.

      У певний переломний момент тіло починає старіти – але не тому, що потік існування слабшає, а тому, що в певному сенсі тіло стає недостатньо прозорим для потоку буття. Воно зашлаковується спогадами-враженнями, які ми не перетравили і не пропустили крізь себе далі. Всяке відхилення від «золотих» пропорцій тіла вказує на діапазон неприйняття ситуацій із нашого щоденного побуту. Хвороби – теж від низької провідності.

      Як ми ставимося до життя, таке в нас і тіло (чи навпаки?). Деколи досить поглянути на людину як на тіло, і вже відомо, що вона таке.

      Після досягнення критичного пункту зашлакованості потік вражень більше не розвиває тіло, а калічить його – поки врешті не приходить самі знаєте що.

      В цьому, як помітили уважні, зарито собаку довговічності (а також і коротковічності).

      Ну, це так, загальна картина, яка вималювалася зі спостережень за рідними й близькими. Тому-то, повторюю, не погоджуюсь я з тими вченими, які вважають, ніби пам’ять закодована в молекулах, які, наче голка зі смертю, криються в рибосомах, що заникані в нейронах, які сховані, своєю чергою, в голові і т. д.

      Моє пояснення, звісно, спрощене. Але, якщо взяти його за модель, стає зрозуміло, чому так легко пригадуються одні речі (їм відповідають незашлаковані, активні частини тіла), а зовсім забулися інші (відповідно, затверділі, знечулені ділянки). Затерпла частина системи, так само як нерозвинений м’яз, не слухається.

      4

      Подумав-подумав я і дозволив ученим мати рацію. Справді, хай будуть синапси, нехай звучать нейронні ансамблі, я ладен повірити навіть у РНК.

      Я зрозумів просту річ: наша з наукою драма в тому, що ми перебуваємо по різні боки презерватива. Вони підходять до цього ззовні. Розпилюють комусь башку, вставляють туди термометр, міряють, зважують – досліджують, одне слово. Я ж, навпаки, розглядаю всю систему ізсередини, зі всіма наслідками, а саме: спрощенням, ускладненням, підтасовуванням, перекручуванням, окозамилюванням та іншими хибами, властивими людині з нерозпиляною довбешкою.

      Впевнений, нам із наукою було би про що погомоніти, якби ми зацікавилися одне одним. Взаємовигідна співпраця. Завдяки науці я міг би відкрити в собі те, що звичайно приховано від погляду, – так само, як за допомогою дзеркальця можна зиркнути на дірку в задниці.

      5

      З одної книжки я вичитав історію про поважного чоловіка, професора лінгвістики якогось московського інституту. Підозрюю, в професора теж були перспективи на феноменальну пам’ять. Та, на лихо, з чоловіком трапився перекос. Специфічні розлади психіки – боюся, вони мені теж можуть загрожувати, якщо не дотримуватися техніки безпеки. У професора, на додачу до всього, розвинулася ще й хвороба Альцгеймера, проте вона була