кайфом. Однією із небагатьох легальних насолод. І дарма, що виглядав він, як рахітичний підліток у період пубертату – мав двадцять один рік, дозвіл купувати алкоголь і дуже гостре око. А ще – вміння робити висновки, не стерте навіть тонами пігулок, котрі він ковтав спочатку за приписом психіатра, а потім – задля власної втіхи.

      У минулому житті Бобир мріяв стати слідчим або оперативником. Прикольно, хіба ні?

      У миру його звали Георгієм, тато кликав Їжачком – за колючий норов і за темно-сіре, з білими кінчиками, волосся, що стирчало в усі боки, і надавалося лише до стрижки «під нуль». Баба з маминого боку, гонорова полька, ще й нібито якась графиня, величала онука Єжи або Юрек – під хороший настрій, що траплявся з нею рідше, ніж Різдво, а у звичайні дні – «гей, ти, вилупку» або «гей, ти, виродку». Пані Малґожата була не вельми високої думки про свою доньку, і не чекала від неї доброго, про що б не йшлося – про слушну думку чи про здалу дитину.

      Утім, після трагедії, котра вщерть замалювала Юркове життя жирним чорним маркером, ставлення вельможної пані до онука дещо змінилося. У ньому раптом з’явилися нотки нездорової цікавості.

      – Ну, зізнайся ж, це твоя робота?! – дошкуляла бабця. Що-що, а наполягати вона вміла, та й не дивно. Стара шляхтянська школа. – Я нікому не скажу, nie bój się. Ти все управив, як мало бути?

      Бобир уперто заперечував. Ні, – торочив він усім. Бабі, матері, вчителям, однокласникам, сусідам. Та ніхто, крім батька, йому не вірив. А коли тато помер, син став прокаженим. Його цуралися всі, а баби Малґожати з її патологічним ентузіазмом відцурався він сам.

      Міра за міру.

      Прохолодний вітерець пройшовся виголеною, дещо спітнілою після сну потилицею юнака, повернувши його в суворе сьогодення. Отже, попутники… Бобир розглядав їх уважно, хоча й коротко, і висновки з поточних спостережень були невтішними – у маршрутці з ним їхали кінчені задроти. Усі, окрім хіба що рудої. Як її класифікувати, Бобир ще не вирішив, однак те, що її подорож – це втеча, сумнівів не викликало. Вона від чогось втікала. Чи від когось?

      Як і решта пасажирів. Вони теж утікачі, усі без винятку, і гладуха з мішком бараболі – теж, просто вона цього не усвідомлює.

      Що ж, задроти вони задроти і є, але цікаво було б дізнатися, що ними рухає. Мотиви їхніх дій і тому подібне психологічне лайно. Після низки тривалих сеансів, що для краси звалися душевними розмовами, він знається на цьому не гірше від свого психіатра.

      Ота старезна бабега, запнута, як сувора ісламістка – та й увесь її одяг достобіса нагадує хіджаб, – явно втікає від себе. Не всі вміють жити з усвідомленням власної нікчемності. Вона не вміє, а насправді змінитися немає кеби. Банально.

      Кощава тітка і козел, що її шпетив… тут є певна інтрига. Він кудись тягне ту мітлу проти її волі, а вона, хоч і огризається, та все ж мететься за ним, бо типу мусить. Жона хай убоїться мужа свого, ну, і далі за текстом. І хоча кощава не боїться нікого і нічого – цю породу безстрашних жіночок, чия хоробрість має джерело в повній відсутності головного