– Та нічого. Хустку поправ, бо сповзла. Хімія, еге ж?
Ліда кивнула.
– Ну, так… такі справи… сумні-невеселі. Можна прикрити платом лису голову, та не лису душу.
– Ви… що ви таке говорите? Що собі дозволяєте?
– Я – нічого. Від дружини не гуляю, не б’ю її, не п’ю. Зовсім, як твій Степан, тільки навпаки! – шофер зареготав. Жінка позадкувала.
– Ви хто? Ми знайомі?
– Особисто – ні. Та я знаю таких, як ти. Добре знаю. Курви. Так за мужика вчепитеся, наче й висратись без нього не вийде, а на дітей чхати хотіли! Головне, що хрін поруч! Статус, бачте, від людей не встидно! Та ось тобі моя думка – встидно поруч гімно мати, а не самій вікувати! Кепсько, Лідо, тобі нині, еге ж? А твоєму сину як було? Коли татусьо по п’яні лупив як Сидорову козу, а мамця вигляд робила, мов би нічого й не сталося, сімейне щастя берегла – як?
Ліда вже не дивувалася. І болю майже не відчувала. Мов зачарована дивилася на химерного водія, надто змучена, аби злякатися як слід. А боятися було чого – і не лише фантастичної обізнаності дядька щодо її буття; і найбільш бравого хлопа, не те що змучену хворобою жінку, настрахали б його очі – вони стали білими, як крейда, а дві чорні цяточки зіниць, розміром із сірникову голівку, проштрикували її наскрізь, наче свердлили, викликаючи в грудях холодок, подібний до тих стародавніх цукерок-бурульок, що Ліда куштувала в дитинстві, але й близько не такий солодкий. Жінка безпорадно замахала руками, розганяючи мару, стулила повіки, почекала і обережно скоса зиркнула на дядька. Перед нею стояв звичайнісінький шофер, у запиленій куртці та порепаному картузі, із попелясто-сірим від утоми та дорожнього пилу лицем і карими радужками вузьких очей.
Це галюцинації. Ще один симптом.
– Вибачте, ви щось казали? – обережно уточнила Ліда, і внутрішньо скулилася, чекаючи на чергову порцію нищівної критики. Дядько пожував сухі губи.
– Казав, дамочко. Авжеж. Ми нікуди вже сьогодні не поїдемо – ось що я сказав. Гаплик мотору. Капут. Кінець. Краще вам зібратися докупи – вам усім – та шукати, де ніч перебути. Тут хатинок удосталь, люди привітні, – і водій скривився, – якось ніч перейде, а далі побачимо. Ранок ночі не докаже, якось воно та й буде…
Дядько відвернувся та пішов геть, лишивши інструменти на капоті. Стало ясно, що подальша доля пасажирів його геть не обходила, будуть гуртуватися – то й добре, а ні, то ні. Ліда хотіла покликати його, спитати, а де, власне, збирається ночувати він сам, і чи напевне вони поїдуть звідси завтра, проте не наважилася. Надто яскраво, немов сліпуча електролампочка, спалахувало в мозку видиво каламутно-білих очей. Краще його не чіпати. Не шукай пені, вона тебе знайде.
Не тямлячи навіщо, Ліда підійшла до мікроавтобуса, розгорнула чохол з інструментами та відсахнулася, тамуючи крик. Замість гайкових і розвідних ключів, які дбайливо полірував шофер, у відповідних нішах лежали акуратні скальпелі, ножі, кліщі, сріблясто-сірі, сяючі, всі, як новенькі, але деякі – з буро-іржавими плямами на поверхнях лез. Жінка