Хоча недобрими вони бували не лише до своїх рабів. У повідомленнях Кларха Солійського (ІV ст. до н. е.) є свідчення про зарозумілу деспотичність скіфів до інших народів, зокрема до фракійців: «Вдавшись до розкоші і притому досить сильно… вони дійшли до такого ступеня жорстокості й гордовитості, що в усіх людей, з якими вони вступали у відносини, почали відрізати кінчики носів… А жінки їх татуювали тіла жінок фракійців, які жили навкруг них на захід і північ… Над усіма вони панували так пиховито, що рабське служіння в них, ні для кого не безслізне, перенесло і в покоління вираз «від скіфів», яким воно було».
Але війна є війна, не тільки скіфи перемагали супротивників, захоплювали їх у полон і перетворювали на рабів, а й самі скіфи часом програвали битви, а, програвши, опинялися – якщо були живими – в полоні.
І самі ставали рабами.
І тоді вихід був один – викуп. Прадавній звичай багатьох народів. У скіфів паролем при викупі було іранське слово «зірін» – золото. Мірилом багатства у скіфів з давніх часів (і особливо після їхніх передньоазіатських походів) було золото, золоті прикраси, оздоблення зброї та збруї коней, золоті чаші й різне начиння. (Ось майновий ценз одного із знатних тубільців з Боспору: десять золотих чаш, вісімдесят чотиримісних возів та багато табунів коней, стад великої рогатої худоби й отар овець. Але золото – на першому місці.)
У бідних не було золота, і вони не могли викупитися з неволі до кінця своїх днів. Можні та багаті викуплялися за торбу золота і поверталися додому…
Про що кричать глиняні таблички
А затіяв я мову-розмову не для того, аби з кимось полемізувати і тим більше захищати скіфів від звинувачень в людохватстві, ні… І ось чому. По-перше, скіфи таки були нещадимими (в крайньому разі, не відзначалися лагідністю та милосердям до ворогів чи рабів), тут, як кажуть, ні відняти, ні додати. (Втім, їхня жорстокість, це з нашої точки зору й моралі жорстокість, у їхньому розумінні це була молодецька звага.) А по-друге, вони не потребують захисту… Тим більше у ті часи