Відколи пам’ятали себе тамтешні люди, звідтоді й бовванів високий степовий курган за шість верст від Керчі, якраз по дорозі, що вела до Феодосії. Він здіймався, мов гігантський шолом давнього витязя, на його вершині день і ніч гули степові вітри, пропахчені гірким полином і пилом далеких країв, а мимо пливли і пливли – теж з гірким полиновим присмаком і пилом далеких країв, – задумливі сиві століття, що складалися в тисячоліття. Зникали одні народи чи племена, з’являлися інші, котрі вже нічого не знали про своїх попередників у тих краях, війни змінювалися миром, нетривкий мир – тривалими війнами, в диму пожеж щезали наймогутніші царства, велелюдність і багатства змінювалися злиднями й глухими віками забуття, а курган залишався все таким же мовчазним, похмурим, загадковим і величним.
Куль-Обу оточували напівзабуті прадавні легенди.
Казали, що буцімто курган заклятий, і той, хто ризикне взяти з нього хоч грудку землі, буде жорстоко покараний: злі духи миттю перетворять такого сміливця в камінь. Власне, на Куль-Обі було не каміння, запевняли інші, а закам’янілі сміливці, котрі відважилися потривожити вічний сон велета.
Але ті легенди, колись владні й страшні, вже нікого не лякали. Вони, як догоряюче багаття, ледь-ледь тліли іскорками в пам’яті немічних дідів і поволі затухали на вітрах нового життя. Камінь був потрібний, тож до легенд уже не прислухалися.
Каміння брали, і ніхто від того не кам’янів.
Потреба в дешевому камінні й призвела Куль-Обу до швидкої загибелі. Бо коли Керч – крихітне татарське містечко, точніше село – почала швидко зростати, перетворюючись на велике портове місто на південних кордонах Російської імперії, забракло дешевого будівельного каміння. У ті роки фундаменти і стіни давніх фортець та поселень, яких було безліч у тих краях, зникали на очах. Місцеві жителі навіть не здогадувались, що їхнє бідне, забуте Богом і людьми село, чомусь зване містечком, знаходиться на місці античного Пантикапея – велелюдної і багатої столиці могутньої Боспорської держави. А руїни, гори каміння і тесані плити – то все, що лишилося від колишньої столиці колишнього царства.
Невдовзі настала черга й Куль-Оби: впав він в око генуезцю Рафаїлу Сакссі. Не так, власне, сам курган, як його каміння. Створюючи в Керчі контору торгівлі з кавказькими горцями, Рафаїл Сакссі взяв з Куль-Оби 400 кубічних сажнів каміння – для будівництва огорожі навколо свого саду. Але набіг генуезця на Куль-Обі навіть не позначився – так багато було там каміння. І ось у вересні 1830 року за Куль-Обу взялися двісті солдатів… Заскрипіли підводи, служилі день у день здирали з кургану його кам’яне покривало і возили в місто. У перші дні це не дуже його оголило. Кам’яна шапка, як і раніше, була насунута на похмуре чоло степового велета. Але солдати старалися, підводи,