– Давай! – вітає мене кивком своєї широкої будки. Але не вниз киває, а вгору піднімає підборіддя. – Треба сісти за стіл до курантів.
– Так куди йдемо? Далеко?
– Не кудикай! – Швандя тепер повертає «Біломор» на попереднє місце. – На Кожум’яках хавира.
– Старих не буде?
– Я що – дурний? У Таськи батьки кудись на три дні подалися ще вчора.
– А хто така Таська?
– Хазяйка хавири. Вона й дівок приведе.
До нас ще приєднуються двоє хлопців. Один Сашко, іншого не пам’ятаю, бо я його ніколи не бачив.
Топаємо по Нестерівському провулку, по кам’яному мосту на Воскресенський узвіз. Ну на узвозі рух справді святковий: одні вниз і хідниками, і бруківкою на Поділ, другі їм із Подолу назустріч до Старого міста.
Сьогодні Вознесенського узвозу, власне, немає. А тоді від моста вниз один будиночок тулиться, ліпиться до другого. Та все садочки яблуневі й вишневі в дивовижному сніговому вбранні.
Коли ми добулися до кінця узвозу, сніг почав просто вивалюватись із низького неба.
І на хавиру до Таськи ми вступали, як чотири діди морози. Крім вертлявої Тасі, ще четверо дівчат, якісь напружені.
Чи ми спершу ручкались і називались, чи вже за столом познайомилися – не пам’ятаю.
Я був проти того, щоб до бою курантів перехилити по чарці. Та Швандя, обернувшись до мене всім тулубом із непорушною шиєю, із притиском пояснив:
– Не годиться старий рік проводити на суху. Ціди нам казьонки, дівчатам давай портвешку.
Я не став наливати хлопцям оковиту. Передав Шванді, а Швандя Сашкові: Сашко й розливав. Я гарливо націдив дівчатам рожевого портвейну, і собі також.
Дівки на мене подивились, як на слабака чи недоумкуватого. Але промовчали.
А так трапилось, що ще не забряжчали московські куранти, як з’явився традиційний настрій.
Під дзвін курантів я вправно відкоркував шампанське… і точно поцілив у скляну якусь фігурку! У друзки…
Таська жалісливо вигукнула:
– Ой!
На що Швандя авторитетно зауважив:
– Це на щастя! – І запив шампанське стопариком оковитої, авторитетно пояснивши: – Це звьозди Кремля, або… шипучка з прицепом.
Після шампанського, оковитої, портвейну, ще якоїсь там наливки компанія по-справжньому звеселилася й почався маленький звіринець.
Швандя, відкинувши дебеле тіло на спинку дивана, ганяв уже не «Біломор», а «Казбек» з кутка в куток рота.
Того четвертого одна з дівчат учила танцювати танго. І не стільки він її притискав до себе, як вона до нього притискалася.
Сашко на ногах тримався добре, хоча вихилив більше за всіх. Коли котрась із дівчат запросила його на танок, він відповів, що танцювати не вміє, а от гавкає краще за всіх.
Дівчині його талант сподобався. Вона поставила його навкарачки. Сіла коло нього навпочіпки й годувала тюлькою в томаті. Так делікатно виловлювала із соку рибку, відставивши мізинчик. Другою