Коли в село вступили німці, то на березі річки, у кінці нашого городу, поставили свою кухню.
– Не ходіть туди! – щодня наказувала нам мати.
Спочатку ми дослухалися її застережень і боялися навіть носа поткнути на город. Але дитяча цікавість брала своє. До того ж у німців були такі привабливі різнокольорові дротики! Як же не підійти ближче та не розгледіти все своїми очима?! Коли вдома не було дорослих, набралася сміливості та й пішла до кухні. Один із німців біля берега річки якраз чистив піском великий казан. Дивлюсь, а біля кухні лежать привабливі кольорові дроти.
– Пане, дай, – прошу і пальчиком на дроти показую.
Він, напевне, зрозумів мене, засміявся, щось сказав по-своєму, погладив мене по голівці. А потім взяв якісь щипчики і нарізав шматки дротів. Схопила я їх та мерщій бігти додому. Доки дорослі повернулися, я вже встигла познімати обмотку, нарізати її на невеличкі шматочки, нанизати на нитку та зробити намисто. Мама заходить до хати, а я вже красуюся в обновці. Посварила мене за те, що ослухалася, але, мабуть, не дуже, бо я ще не раз бігала до берега та просила дроти на намисто. Кілька разів один німець давав мені виварені кістки. Мати ще раз їх варила, і ми всі ласували.
Часто німці заходили до хати за харчами. Старші нас навчили: тільки побачите, що заходять до двору, залазьте на піч і плачте якнайголосніше. Заходять вони з автоматами до хати і своє: «яйко», «млєко», а ми ревемо на печі: «Ми німців боїмося!» Подивляться на нас, порахують наші голівки, що з-за комина виглядають, порегочуть та й підуть. Напевне, у них теж діти були. А ось курей заходили у двір і самі ловили. Повідривають їм голови і кинуть, а ми позбираємо ті голови та й варимо.
Цілу війну у нас прожила корівка Зірка. Кілька разів заходили німці до двору, щоб забрати її, однак, подивившись і порахувавши дітей, залишали. Але одного разу німців привів поліцай. Почали вони виганяти корову з хліва, аж тут вискочила надвір Тьотя і почала благати їх не забирати корову, бо діти з голоду помруть. Вони ні в яку. Тьотя впала на коліна, почала благати німця, хапати його за руки, молити. Німець навів на неї автомата і мало не застрелив, але ми так налякалися, що не поховалися на печі, а почали ревти прямісінько посеред двору. Поліцай не зважав на наш плач, а німець подивився на нас, сказав щось поліцаєві та й пішов геть з двору. За ним неохоче поплівся поліцай.
У садку у нас росла велика яблуня. Біля неї був виритий окіп. Це була яма, на яку зверху поклали дошки й засипали землею. Там завжди стояв напоготові