А вже за кілька днів трапився у селі ще один трагічний випадок.
Був теплий літній день, тож я пішла до річки випрати рушничок з кухні та освіжитися. Стою на дерев’яній кладці, рушник намочила у воді і раптом побачила велику рибину. Я й завмерла! «Зараз вона підпливе ближче, – розмірковую так. – Я її гепну мокрим рушником по голові, а потім підхоплю руками та й принесу на вечерю. Ото всі зрадіють! Будуть мене хвалити, а я візьму собі найкращий шматочок». Я так замріялась, що аж слинка потекла! А клята рибина, ніби вгадавши мої думки, почала мене дражнити. Підпливе ближче, подивиться на мене, а тоді хвиць хвостом і зникне. Потім знову випливає та споглядає на мене. І тут звідкілясь з’явилася старша Маняшина сестричка Христинка. Біжить по берегу така весела, підскакує, а разом з нею скачуть по спині її чорні кіски.
– Ходімо на пісочки, – покликала мене Христинка, – покупаємося.
– Тихо, – засичала я, але було вже пізно. Рибина зникла.
– Чому тихо? – Христинка підійшла до мене ближче.
– Хотіла рибу спіймати, а ти її сполохала, – відказала я сердито.
– Дурненька! – засміялась дівчина. – Руками рибу спіймати не можна! То підеш зі мною?
– Ні, – сказала я, хоча мала намір піти скупатися, бо тут було і глибоко, і дно річки прогрузало. Зазвичай ми ходили купатися «на пісочки», там був пісок і на березі, і на дні. Христинка махнула мені рукою на прощання та побігла далі.
Незабаром прогримів вибух. З кладки мені було видно, як вгору здійнявся стовп води. Одразу ж люди повибігали з хат та побігли туди, де гримнуло. Побігла і я. Коли прибігла на місце події, то побачила натовп людей. Жінки голосили, а один чоловік сидів на піску. Я підійшла ближче й скрикнула від жаху. На березі лежала мертва Христинка. Її тіло було все в крові, а однієї ноги не було взагалі.
– На міну дитина наступила, то й підірвалася, – сказав чоловік. – Це ж треба, яке горе! Тут і мої дітлахи купалися, а воно бачиш, як вийшло…
– Треба ногу знайти та матері сповістити, – сказала якась жінка.
Хтось побіг до матері Христинки, а чоловік почав шукати у воді відірвану ногу. Прийшла Тьотя й потягла мене за руку додому.
– Там рушник, – сказала я, показуючи на кладку.
– То збігай забери.
– Не піду, – захлипала я. – Боюся!
– Чого ти боїшся?
– А якщо там нога буде плавати?
Христинку так і поховали без ноги, а я ще довго боялася купатися в річці. Все придивлялася, чи нема там ноги загиблої дівчини.
Мій дев’ятий клас був багатий на події. Спочатку Тьотя мене силою потягла до церкви.
– Не піду! – плакала я дорогою. – Я ж комсомолка!
– А як тато був на війні, то до кого зверталася з молитвами за допомогою?
– До Бога, але ж я тоді була зовсім мала та дурна!
– А Боженько допоміг йому і з полону втекти, і з оточення вийти, і додому повернутися. А ти думала, що б могло з тобою трапитися, якби ти