Лазарит. Симона Вилар

караван Євматія і далі йти з іншими провідниками – досвідченішими й не такими ласими до грошей. Леді спершу впиралася його наміру, але, врешті-решт, поступилася. А потім… Потім їй довелося розтрощити свою лютню об голову мерзенного сельджука, який укоротив віку її улюбленому пажеві. Леді Джоанну тієї ж миті зв’язали, але в одязі вона ховала маленького ножа. Удосвіта, поки розбійники відпочивали, Ґодіт допомогла дістати його й розрізала її пута, а потім леді вдалося перерізати мотузки в конов’язі, розраховуючи, що коні порозбігаються, це відверне увагу розбійників, а вона тим часом звільнить решту невільників. Аж раптом сер Обрі зчинив галас, вимагаючи, щоб дружина звільнила насамперед його, а не капітана Дроґо. Але вона чинила правильно: адже від Дроґо, хоч його і було поранено, користі значно більше, ніж від сера Обрі, а своїм галасом мілорд домігся тільки того, що бандити помітили звільнену леді Джоанну й кинулися до неї… Благо, що пані трапився під руку батіг, а як вона вміє з ним поводитися, пан лицар, мабуть, і сам переконався…

      – І все ж ваша пані не повинна була в присутності прислуги й охоронців так принижувати чоловіка, – перервав її Мартін.

      Камеристка впилася в нього осудливим поглядом. Її довгасте, овече обличчя, видовжилося ще дужче, світлі брови піднялися так високо, що сховалися під пов’язкою на голові.

      – Невже пан лицар не розчув того, що я йому щойно розповідала?

      – Слуги не мають осуджувати свого господаря, – сухо кинув Мартін. – Як і дружина не повинна так поводитися з чоловіком.

      Він чудово розумів, чому Джоанна де Рінель змушена була дати серові Обрі цілком заслуженого ляпаса, але її гординя і зухвалість його ошелешували. Він добре пам’ятав сім’ю Ашера бен Соломона – єдину, в якій йому випало жити. Там усі одне одного шанували й намагалися дарувати рідним радість. І нехай чоловіки-євреї не дотримуються кодексу лицарської честі, не схиляються перед дамами, але вони й не прагнули помикати ними, як рабинями. Жінки теж шанували своїх чоловіків, їм і на думку не спало б принизити їх на очах у сторонніх.

      Проте все це було другорядним, оскільки Мартін розумів: та сварка йому на руку. Навряд чи вони скоро помиряться, отже, йому не доведеться вбивати сера Обрі. Однією смертю на сумлінні менше. В очах леді Джоанни він зараз герой, рятівник, і цим треба негайно скористатися.

      Перечекавши ще кілька хвилин, лицар вирушив до Джоанни, яка досі самотньо сиділа осторонь від розбійницьких наметів. Почувши його кроки, вона підвела обличчя, і Мартін побачив на її запорошених щоках брудні стежинки від сліз.

      – Мадам, – він легенько схилився. – Не варто журитися, усе минулося. Налякані шакали порозбігалися, але не гарантуватиму, що їм не спаде на думку знову збитися в зграю і спробувати напасти. Тому ми мусимо якнайшвидше покинути цю дику місцину.

      Він простягнув руку, але жінка її не прийняла, а сиділа собі далі, міряючи його поглядом.

      – Сер Мартіне д’Ане, – промовила Джоанна, – зараз ви геть не схожий