Залишенець: Чорний ворон. Василь Шкляр

цього ще й доточили бувальщину, буцімто козаки Босого чи того ж таки Веремія зупинили поїзд десь між Бобринською і Цвітковим, усіх військових переколошматили за своїм звичаєм, а хто був у цивільному – перевірили, як годиться, документи. Розгарячілі від доброї роботи козаки підвели до отамана переляканого в смерть чоловічка, який не мав ніякої посвідки. Підвели та й питають, що з цим жидом робити – повісити зразу чи полоскотати, щоб зізнався, хто він такий? «Ану дайте йому сала, чи їстиме?» – звелів отаман. Дали бідоласі цілу четвертину, він уп’явся в неї зубами, відривав великі шматки й глитав, не пережовуючи. «Е, видно, що жид, але жид хороший, – засміявся отаман. – Відпустіть його».

      Ганнуся навіть не всміхнулася на ту розповідь, вона взагалі вже забула, коли сміялася, але ці балачки підігрівали надію, що Веремій живий. Ось і сон їй приснився недавно: четверо дужих чоловіків внесли на їхнє засніжене подвір’я труну з його тілом. Він у брилі, в закривавленій вишиванці, шароварах і босий. Ганнуся хотіла припасти до нього, оплакати, та Веремій раптом підвівся і сів. Вона хоче його покласти, злегенька тисне йому долонею на груди, аж чує – під долонею б’ється серце.

      На ранок справді випав сніг, прихопив морозець, подвір’я засніжило, як у Ганнусиному сні. Вона вхопила десяток яєць, побігла до ворожки Хтодихи, щоб та розтлумачила, до чого цей сон, і баба Хтодиха довго не думала: «Хоч воно, доню, у снах все виходить навиворіт, але тут, єй-бо-пресь, правда. Живий твій Веремій. Кров, не буду брехати, є, десь його зачепило, але смерть не взяла».

      Зраділа Ганнуся, полетіла додому сказати матері про сон і бабу Хтодиху, прибігає, аж тут її обухом по голові:

      – Паєхалі с намі, мілашка! Апазнаєш труп сваєво бандіта!

      Біля їхніх воріт стояла підвода, двоє військових забрали Ганнусю й повезли аж у Матусів, де мали показати їй убитого. Вони були впевнені, що це Веремій, проте інструкція вимагала, аби хтось із рідних чи знайомих засвідчив смерть.

      Дорогою ті двоє грілися самогоном, реготали, щось цвенькали до Ганнусі, та вона не обізвалась до них ані словом, сиділа закам’яніла, не відчуваючи холоду, і їй здавалося, що лоно її теж закам’яніло. Не помітила, скільки вони їхали до Матусова, час зупинився для Ганнусі, тепер їй було байдуже до всього на світі, навіть до того, що недавно ще так гріло її зсередини.

      Зупинилися неподалік волосної управи біля якоїсь стайні, і тут Ганнуся побачила таке, від чого заворушилося волосся на її голові.

      Він стояв у повен зріст, притулившись спиною до стіни конюшні, стояв роздягнутий, босий, простоволосий, лише закривавлена вишиванка та білі сподні прикривали його від холоду. Лице вже взялося намерзом, очі були заплющені, на впалих віях біліло дві смужечки паморозі.

      – Ярку!..

      Минув якийсь час, поки Ганнуся зрозуміла, що він неживий. Його тіло, пролежавши цілу ніч на морозі, так задубіло, що ці анцихристи для розваги поставили його на ноги й зіперли на стіну. Видно, знущалися ще й із мертвого, жбурляли в нього мерзлими кізяками, яких тепер повно валялося під стіною конюшні.

      – Ярку… Це не ти…

      Вона