Спостерігаючи з вікна за поведінкою цього завжди такого спокійного та розсудливого чоловіка, Анна вже й не знала, що їй робити. Куди він іде? До її вуйка? Але він не повинен туди йти – він нічого там не довідається, лише зрадить їхню таємницю.
Скоряючись першому імпульсивному пориву, вона схопила зі столу ключі й кинулася до дверей. Розчинила їх навстіж, пожбурила ключі кудись на підлогу і як була – роздягнена та боса – вибігла на ґанок. Глибше вдихнула холодне повітря, зробила крок уперед, але майже відразу заплуталася у власній спідниці й впала на коліна. Снігова курява засипала їй одяг, подих перехопило, але Анна знов підвелася на ноги і зробила декілька невпевнених кроків назустріч Адамові.
Почувши у себе за плечима шум, той озирнувся і не повірив у те, що побачив на власні очі. Анна? Тут? У нього? Якого біса? Де вона була?
Нічого не розуміючи, він ошелешено витріщився на неї. Як вона тут опинилася?
Анна ступила ще декілька обережних кроків і з острахом глянула на Адама. Чому він дивиться на неї, немов на з’яву з того світу? Сердиться? Не зрадів? Але чому?
Одним поглядом Адам увібрав усю її тендітну постать. Маленька, доладна, жіночна – йому аж подих перехопило від того, що він міг втратити Анну.
– Господи, Анно, де ти була? – він різко згріб її в обійми і пригорнув до себе. – Ще раз таке вчудиш, і я сам тебе вб’ю…
– Я не навмисне… Направду… – відчуваючи слабкість у ногах, вона знесилено опустилась на кучугуру снігу. – Ви ж хотіли, щоб я прийшла до вас додому.
– Слухай, але ж не таким чином… – Адам теж присів біля Анни просто на сніг. – Що з тобою сталось? Де ти була?
Невпевнено хитнувши головою, вона промовчала. Уже починала відчувати, що панчохи наскрізь промокли від снігу, а у волоссі заплуталися й тануть холодні сніжинки.
Адам торкнувся щоки Анни долонею.
– З тобою дійсно нічого не сталось? Чому ти пішла з дому?
Вона підвела очі.
– А хіба ви не самі просили мене про це?
Адам щось їй відповів. Від хвилювання Анна не вловила змісту слів, проте навіщось притиснула свою долоню до його губ.
– Не треба нічого казати. Я знаю, що зле повелась.
Вона хотіла забрати руку, проте Адам накрив маленьку долоню своєю рукою і Анна відчула, як він обережно торкнувся поцілунком її пальців.
Він її любить? Вона йому потрібна? Він не сердиться?
Її губи ледь ворухнулися в німому запитанні, на мить розтулилися, і раптом вона обхопила Адама руками і сама поцілувала в губи.
Мимоволі злякавшись того, що цілується з ним серед білого дня, ще й на вулиці, відразу відхилилася, але майже тієї ж миті, відчувши, що втрачає його губи, знов їх відшукала. Попри страх, холод і невластиве місце, їй до божевілля хотілося цілуватися з ним.
– Слухай, мала, ти розум маєш? – Адам ледь відсторонився, озирнув Анну з ніг до голови, зауважив, що вона боса, і його брови здивовано поповзи догори. – Ні, розуму ти таки не маєш. Зачекай, я занесу