Уперше у полисках вогню, який спопеляв майно його підданих і щось більше за майно, граф побачив, як очі селян, що належали йому, горіли ненавистю до нього. Здавалося, ще мить-друга – і ці похмурі, обсипані сажею люди кинуться на свого пана. Граф міцніше стис у руці багор. Полиск полум’я падав йому на обличчя, він чув спекотне дихання вогню, і здавалося, що перед ним палахкотить його життя, його доля. Він кинувся до хати і почав люто скидати снопи з даху. А вранці зізнався дружині, що тоді йому кортіло стрибнути на коня і податися в ніч, назустріч невидимій, але такій грізній небезпеці. Якби ж то можна було такою ціною зупинити полум’я, яке реготало йому в обличчя!
Опівдні графиня Войцицька побачила, як чоловік вийшов із палацу і попрямував углиб саду. Недобре передчуття охопило її. Вона кинулася за чоловіком. Спершу граф удавав, що не чує її крику (а може, і не чув), потім все-таки зупинився. Підбігши, графиня побачила обличчя вже ніби чужої людини. Здавалося, граф не впізнає її.
– Юзефе, ти куди? – видихнула графиня.
– Хочу прогулятися, – почула у відповідь.
– Хіба ти забув?..
– Авжеж, не забув. Не бійся, зі мною нічого не станеться.
– Але ж тебе можуть вбити.
– Я потрібен йому живим. Навіщось потрібен.
– Тоді викрасти.
– Ні. Він хоче, щоб я йому сам здався. Добровільно.
– Я з тобою.
– Залишайся. Я повернуся. Обов’язково повернуся. Чуєш?
Графиня Ядвіга підкорилася і, як завжди, повірила чоловікові. До того ж думка втратити його ось так, раптово, по-дурному, як і те, що він може сам піти назустріч смерті, здавалася їй неймовірною.
4
Повернувшись, граф Войцицький розповів дружині про те, що сталося з ним на прогулянці, під час якої графиня ледве не збожеволіла – її страх дужчав із кожною хвилиною самотности. Вона металася кімнатами і залами, починала кричати на прислугу, вибігала надвір, кликала Кшишка, наказувала йому привести графа, а потім сама й зупиняла його. Згодом вона впала на своє ліжко і заридала, та, почувши голосок доньки, встала і витерла сльози. Ядзю зустріла, вимучено усміхаючись. Разом із донькою і Пелагеєю, яка прийшла до своєї підопічної, вона дочекалася графа.
Отож, як розповів граф, він вийшов із садиби, пройшов через поле й опинився у лісі. Не знав, навіщо і куди йде, але все-таки йшов, поки й збагнув, що прямує до тієї лісової дороги, якою вони поверталися з Луцька, точніше, з балу в князя Любославського. Дорога виходила до лісу з іншого краю села, але йому чомусь не хотілося йти селом. Втім, Войцицький знав чому – відчував свою провину за нічну пожежу, за все, що сталося із селянами, його слугами, які загинули, зі всіма цими людьми, які народилися і виросли в селі, що належало йому, графові Войцицькому. А він звик відповідати і за себе, і за своїх підданих. Десь за годину-півтори він вийшов на те місце, де їх обстріляли. Стояв, прислухаючись