Він увесь час підтримував яскравий огонь, бо знав, що це єдина перепона між його тілом і іклами голодних хижаків. По обидва боки від нього лежали собаки. Вони горнулися до людини, шукаючи в неї захисту, і жалібно скавчали, а коли якийсь вовк підходив занадто близько, несамовито гавкали. Тоді вся зграя починала хвилюватися, вовки схоплювалися на ноги і рвалися вперед, навколо Генрі зчинялося страшенне виття й гарчання. Потім звірі знову лягали круг вогнища і один за одним поринали у дрімоту.
Але страшне кільце навколо людини дедалі вужчало. То один вовк, то другий підсувався ближче. А коли звірі були вже за якийсь стрибок від своєї здобичі, Генрі вихоплював з вогню палаючі дровини і жбурляв у них. З лютим гарчанням хижаки відскакували геть, а коли влучно кинута головешка обпікала якусь занадто зухвалу тварину, чулося перелякане виття.
Ранок застав Генрі знесиленого, вимученого безсонною ніччю. Він зварив у темряві сніданок, а о дев’ятій годині, коли світанок розігнав вовчу зграю, взявся до справи, яку обміркував за цю довгу ніч. Нарубавши молодих деревець, він зробив з них поміст і високо прив’язав його до великих сосон. Використавши мотузи з саней, він з допомогою собак втягнув на цей поміст труну.
– Вони дісталися до Білла, може, дістануться й до мене, але вас, любий друже, їм ніколи не дістати, – сказав він, звертаючись до небіжчика, похованого високо на деревах.
Потім він вирушив у путь. Собаки легко тягли порожні сани. Вони теж розуміли, що порятунок чекає їх у форті Мак-Геррі. Вовки вже відверто гналися за ними. Висунувши червоні язики, вони, не поспішаючи, бігли і ззаду і обабіч дороги. Вони були такі худі, що від кожного їхнього руху ребра так і грали в них під шкірою. Це були вже не тварини, а якісь мішки, накинуті на кістяки з вузлами м’язів. Генрі мимоволі дивувався, як вони тримаються на ногах і не валяться в сніг.
Він не наважився йти, аж поки смеркне. Опівдні сонце не тільки зігріло обрій, а навіть висунуло з-за нього свій блідий золотавий окраєць. Генрі побачив у цьому добрий знак. Дні вже довшали. Сонце поверталося в ці краї. Але ледве згасло його веселе проміння, він зупинився. Ще лишалося кілька годин сірого дня й темних сутінок, і він використав їх, щоб нарубати якомога більше дров.
Разом з пітьмою до нього прийшов жах. Зголоднілі вовки ставали надміру зухвалі, та й минула безсонна ніч давалася взнаки.
Не в змозі перебороти дрімоту, Генрі напнув на плечі укривало й куняв коло вогнища з сокирою на колінах. З обох боків щільно тулилися до нього собаки. Раз він прокинувся і побачив за кілька кроків від себе величезного сірого вовка, мабуть, найбільшого з усієї зграї. Анітрохи не збентежившись від погляду людини, звір ліниво, по-собачому, потягнувся і позіхнув їй прямо в лице. Він дивився на людину, як на свою власність, як на страву,