У січовій церкві правилось щодня за чернечим чином. При читанні Євангелія козаки до половини виймали шаблі з піхов на знак своєї готовності захищати Православну віру. Вони любили порівнювати себе з мальтійцями і багато в чому були справді схожі з релігійним орденом.
Подібно до будь-яких православних людей, запорожці відрізнялись один від одного рівнем власного благочестя. Однак кожен з них був відвертим носієм православного містичного досвіду. Січовий лицар не міг уникати головних церковних таїнств – сповіді та причастя. Інакше це одразу ж помітили і вжили б відповідних заходів. Тоді не було секретом, що приймати причастя без страху Божого та віри небезпечно для життя. Отже, залишалось або щиро прийняти віру, або тікати геть.
Вивчати українську історію поза православним розумінням немає сенсу. Не можна логічно пояснити вчинки людей, які замість державності та добробуту шукали вічного спасіння.
Між нами та козацькою культурою пролягає не просто час, а радикальна різниця принципу буття. Освічений сучасний інтелігент міг би вразити запорізьку громаду своїм «скотоподобієм». Суспільство, яке ми створюємо, з точки зору запорожців, це світ «бісоводімого народу». Наш закон про релігію та фантазії стосовно прав людини могли викликати у кошових товаришів бажання різати всіх підряд.
Для степового лицаря земне життя було тільки мистецтвом помирання заради життя вічного. Коли одного разу запорожцям довелось супроводжувати звільнених з кримського полону православних українців, частина людей забажала повернутися назад. їм сумно було покидати місця, до яких вони вже звикли. Запорожці відпустили бажаючих, а потім відрядили спеціальний загін і всіх винищили. Для них це був надійний спосіб врятувати християнську душу від вічної загибелі. Козаки свідомо йшли на цей гріх, поступаючись своєю совістю заради спасіння ближнього. Глянувши сьогодні на український хрещений люд, який забув, де храм стоїть, вони зробили б з нами те ж саме, проливаючи при цьому гіркі сльози.
В одному селі під Києвом збереглася старовинна козацька церква. Вона діяла без перерви понад трьохсот років. Але з двох тисяч дворів на недільну службу приходить не більше десятка старезних пенсіонерів. Навряд це можна списати тільки на радянську владу. Може, ми здавна мріяли бігати за комсомольцями, тільки боялися козацького гніву.
Незважаючи на церковне відродження та активну відбудову храмів, загальна кількість практикуючих православних в Україні лишається мізерною.
Нам страшно йти за козаками, бо як сьогодні утопити протестантів, всі води вийдуть з берегів. Уже не сяде мученик за віру на палю обабіч дороги. Там тісно від голих дівчат. Ми уже не можем наздогнати останнього п’яничку січового, що читав акафісти напам’ять. Коли криваві розбишаки співали на кліросі псалми – дух степової фортеці лякав лукавих за морями.
Тепер вже нікого боятися. Ми хочемо спокійно жити за своїми поняттями, де