Крім того, з яких це я пір для нього «Олежик»? Олег чи Олег Дмитрович, ну останнє при відвідувачах: «більш детально про це Вам розповість Олег Дмитрович, залиште йому свої координати». Раз чи двічі йолопом називали, однак не Олежиком!
Шеф веде далі:
– Отой Тихон Іванович, коли правдою виявиться хоч половина з того, що мені казали, таки справжнісінький покидьок!
«Ну, це ніби й не новина у нашому місті», – міркую собі, а пан Мстислав тим часом продовжує:
– На що вже я, Олежику, не янгол, але у порівнянні з ним ледь не святий! – І він робить ефектну паузу, задоволено пропікаючи мене своїм «фірмовим» поглядом.
Здається, шеф трохи розчарований, що я просто зараз не похлинувся чаєм. Чи не заради такого можливого ефекту секретарці звеліли піднести мені чашку із гарячим напоєм, мотивуючи це тим, що мені аж ніяк не час хворіти. А гаряче – то така собі профілактика від зимових нездужань.
– Значить так, голубе! – О, знову новий епітет. – Новорічна ніч новорічною, але навряд чи ти віриш у Діда Мороза чи святого Миколая, як і я, до речі. А от премію отримаєш справді святкову. Буду тобі за Святого. Ага, це, звісно, коли обійдеться без проколів. Пістолет можеш отримати у Василя, якщо хочеш. Бо за тими ж доказами можуть полювати досить серйозні люди.
Від пістолета я категорично відмовився. Єдине, на що той гарантовано знадобиться, то у «випадку чого» пустити собі кулю в скроню. На це, якщо логічно подумати, моїх стрілецьких здібностей мало б вистачити. А зрештою, і це не факт.
Так що доведеться експлуатувати образ інтелігентного хлопчика, що звик мати справу з комп’ютерами та течками з паперами. Перевірено. А ще цей інтелігентний хлопчик звик під час роботи не демонструвати свої емоції. Жодні.
Тож я чемно зберіг цілком нейтральний вираз обличчя навіть тоді, коли дізнався, що компроматну «бомбу» отримуватиму від мерця.
Тобто, звісно, на момент останніх перемовин із шефом «власник» компромату ще був живим.
А вже мені довелося вести бесіду з простоволосою, трішки напідпитку, жіночкою. Й наче у святковому, але дуже запраному вбранні. Вона старанно палила в грубці якісь фотокартки. Схоже, то були світлини її співмешканця. Ще з тих часів, коли він був молодим, здоровим і мав змогу обирати собі набагато ліпших супутниць.
Та жіночі ревнощі доволі легко змінюють хід історії. І якби вона спершу виконала волю покійного і відразу, щойно його тіло забрали до моргу (уявляю, як «зраділи» напередодні свята медики зі «швидкої»!) кинула у грубу туго напханий чорний конверт, у котрому зазвичай, зберігають плівку для рентгену, то…
Після такої заяви у мене виникла підозра: а чи справді її співмешканець добровільно «відмучився саме під свято» чи, може, йому підсобили за допомогою, наприклад, пігулок? Хоч якби довелося лежати ледь не паралізованим у неприбраній брудній кімнаті майже сільського (дарма, що міська околиця) будинку, а