Я прокидаюсь від того, що мене трясе й нудить. Мені починає здаватися, що креветки, які я нещодавно їв, ожили всередині мене, ожили й зупинили мій шлунок, як терористи підземку в годину пік, з усіма наслідками, що звідси випливають. «На біса я їв ці довбані креветки? На біса? Га? У них же були такі сумні й стрьомні очі… – думаю я. – Навіть Мяудзедун мені не радив цього робити…»
Розплющивши очі, я переконуюсь, що наді мною нема жодного карієсного сонця, натомість самі газети, що ними власник квартири, яку ми винаймали, на якогось біса заклеїв стелю. Але про нього, про власника Рулерта Івановича, ще буде окрема розмова. Збоку, у кутку, біля стереосистеми втикає Ікарус. Власне кажучи, він мало чим схожий на справжнього Ікаруса, але коли втикає над стереосистемою у своїх велетенських навушниках, то збіса схожий на космонавта… на мертвого космонавта. Але я йому про це ніколи не казав. Ікарус сидить із заплющеними очима, і це означає, що зараз його чіпати не можна – він слухає «ред елвісів». Легше викопати на асфальті грядку, ніж вивести його з цього музичного коматозу. Власне, це єдина платівка, яку він слухає впродовж останніх двох років, що я його знаю. На альбомі написано: «Welcome to the Freakshow»[3], але я навіть не підозрюю, що це означає. І тут креветки в моєму шлунку роблять іще одну ротацію. Я поспішаю зірватись із надувного матраца, бо обстругати свого ліпшого друга мені жах як не хочеться, тим паче що «ред елвісів» він буде слухати навіть обструганий. Зробивши пару кроків у напрямку коридора, я раптом усвідомлюю, що його дико штормить. Таке враження, що нашу, тобто не нашу, а Рулерта Івановича, квартиру за всі його гріхи змило всесвітнім потопом разом із нами, майже безгрішними. Від цієї думки про несправедливість всевишнього, єдиний можливий шлях до якого – мопед ямаха, мій розпач стає ще глибшим. Я добираюся до клозету, чую, як у ванній шумить вода… Схоже, там хтось приймає душ, але мені, якщо чесно, пофіг, хай навіть у нашому душі зараз сам папа римський… мені нема чого йому сказати, окрім як… вельмишановний папо, я радий, що ви люб’язно зволили завітати до нашого душу, але відійдіть, ради бога, якщо не хочете, щоб я обригав вас креветками…
До клозету я заповзаю на чотирьох і починаю блювати. Блюю відчайдушно, блюю й чую, як позаду мене весь час щось шкребеться. У якусь мить це шкряботіння сповнює всю мою голову й мені здається, що там, у моєму черепі, оселилась колонія обкурених кротів, яким саме зараз конче треба вилізти назовні й побачити, як я стругаю креветками, хоч як вони можуть це побачити, вони ж сліпі… Від цієї думки мене трохи попускає. «Не все так погано, якщо я усвідомлюю причинно-наслідкові зв’язки, якщо я розумію, що, за всіма правилами діалектики, кроти не можуть бачити, як я блюю креветками, то… але, бляха, чому це шкряботіння не вщуха?..» І раптом я починаю доганяти,