наснагу віри, що далекий всесвіт
почув твій тьмяний клич, але озвався
прихованим бажанням співчуття
та іскрою високої незгоди:
бо жити – то не є долання меж,
а навикання і самособою-
наповнення.
Лиш мати – вміє жити,
аби світитися, немов зоря.
18.1.
Яке блаженство – радісно себе
пуститися, неначе човен берега.
Не нарікай і не шкодуй, сердего:
тобі все ближче небо голубе.
Як легко, збувшися старих вериг,
почутись вільному, з собою в парі!
В нічнім вікні горять волосожари
снігів і криків, усмішок і криг,
що, слава богу, видяться крізь відстань.
Блаженна смерте! Рано ще! Не надь.
Та довжиться твоя висока падь
і душу виголублює пречисту.
Оце твоє народження нове -
в онові тіла і в онові духу.
І запізнавши погляду і слуху
нового, я відчув, що хтось живе
в моєму тілі. Нишком вижидає
мене із мене. Вабить повсякчас,
щоб погляд мій засвічений обгас,
неначе свічка. Врочить і навчає,
що хай би грець, що й місця не знайду
од погляду зухвалого, що сниться
і видиться, коли мою біду
дотіпує громохка громовиця.
Це він для тебе обживав ці мури,
іще тебе не знаючи? Це він
шукає шпари у твоїй натурі,
аби солодкий близити загин?
Геть одійди, почваро, і не смій
ні кроку ближче. Згинь, гидка почваро!
Але ж – нестерпна – безневинна кара,
хоч ти сказись, хоч ти збожеволій.
18.1.
Ну й сон – нападати не хоче,
все никає, ніби мана!
У тата заплакані очі,
а мама бліда і сумна.
І звівши свій погляд на маму,
татусь мій благає – рятуй.
О дай прихистити руками
синочка тяжку самоту.
Не треба, мої голуб’ята!
Біда мені ваша болить.
Уже задаремне бажати
у щасті та радості жить.
Принишклі тремтять коридори,
заходить в душі на грозу.
Як серце зростає просторе!
Сльоза побиває сльозу.
18.1.
Така хруска, така гучна
уся моя кімната!
Так м’яко встелена вона -
їй-бо, не мулько спати.
Шість з половиною – в один,
чотири кроки – в другий.
Блукаю нею, вражий син,
неначе кінь муругий.
Так дзвінко думається в ній -
не нудно і не лячно.
Але збігає з мене лій,
хоч їсться дуже смачно.
Машини шастають навкруг,
неначе на параді.
Папір, мій зловорожий друг,
і тут мені завадить.
Покинув я сумний підвал,
лишив майдан Богдана,
де гетьман огиря учвал
кудись жене щорана.
Я там давненько вже не знав,
про справжні емпіреї,
а тут Господь наобіцяв
гетьманські привілеї.
Доскочив радості я враз,
коли на поверх третій
мене провели на показ
за буки і мислєті.
Така хруска, така гучна
уся моя кімната.
Скрипить, як скрипочка, вона,
та ні з ким танцювати.
18.[1].
Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що вам, богове, низько не клонюся
в передчутті недовідомих верств.
Що жив-любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям,
як син, тобі доземно поклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі,
і чесними сльозами обіллюсь.
Так хочеться пожити хоч годинку,
коли моя розвіється біда.
Хай