Бора проводжає поглядом дівчинку за вікном – та їде бруківкою спочатку зигзагами, колеса велосипеда виписують чудернацький малюнок, а потім слід вирівнюється. Борі спадає на думку, що вона колись теж ганяла на велосипеді, а тепер вже й не згадає, коли востаннє крутила педалі. І що заважає? Велосипед у підвалі, тільки принести, полагодити – та їздити. Миготять вже на відстані різнокольорові ноги: синя литка, смугаста литка, синя, смугаста. «Звідки вона знає, що я Бора?… – думає Бора. – І чому вона за їжу працює?»
З протилежного кінця вулиці у напрямку видавництва суне по шосе гігантська темна хмара. Клапті брудно-сірої повсті клубочаться з боків автотраси, закручуючись пасмами досередини. Дорога виглядає зараз, як пересохле русло ріки, яке стрімко наповнює бурхлива каламутна вода, – вона ніби щойно, трохи вище за течією, рознесла дамбу у друзки. За кілька секунд видовище за вікном перетворюється на кадри з фільму-катастрофи.
– Руслано… – тільки й встигає вимовити Бора, і темна гримуча суміш вдаряє у скло. Шиба тремтить й підвиває пронизливим виском під натиском шквального вітру.
Руслана скрикує, мало не вдавившись, але блискавично опиняється біля вікна, перевіряє, чи надійно зачинене.
– Відходь, відходь, – кричить вона Борі.
Їх підганяє звук гігантського батога, що ляскає вздовж скла. Вони вискакують у коридор, подалі від звірячого виття та темряви, яка впала за вікном, немов хтось затулив вікна з вулиці глухими шторами.
Будинок гуде й тремтить, поверхом вище чути дзвін розбитого скла. Це вже друга за останні місяці буря. І знову неочікувана. Без штормового попередження. А коли синоптики оголошують штормове попередження, усе закінчується банальним дощем і незначними поривами вітру.
Чи встигла сховатись руденька дівчина? Бора думає про неї і про те, де зараз Влад. Він не міг відійти далеко від стайні та своїх коней, він має бути у безпеці. А телефонувати не можна – мобілки, як попереджають у газетах, притягують блискавки, приймаючи сигнал. Можливо, саме численна армія мобільних телефонів й викликає ці буревії, бо ж загальна кількість користувачів та ще й кількість мобілок у багатьох вже перевищує усі межі розумного. У шефа – три мобілки, у Руслани – дві; так, мовляв, зручніше. А блискавки та грози тим часом налітають усе частіше та несподіваніше.
Усі вікна, кватирки та балконні двері Бора навчилась зачиняти, йдучи з хати. Досвід останніх років навчив, бо раз у раз сунуть непрогнозовані буревії. А що у Володиному будинку? Треба поїхати й перевірити, вони ж учора так і не піднялися разом із Ганною Петрівною на другий поверх, не перевірили вікна.
– Готова сьогодні подивитись твоє кубельце! – піднесений голос у слухавці.
Це Лідія.
– Лідко, ти ще у Стрию? Що у вас там з погодою?
– Трохи вітер здійнявся, пилюка куриться, але загалом тепло, гарно. Я вже їду, за годину буду в тебе, – голос Лідії такий спокійний.
– А