© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2010
Розділ 1
Різдвяні канікули
Минав останній тиждень зимового семестру, і всі дівчата Ґейлендської школи чекали на різдвяні канікули. Сідаючи за стіл снідати, Енн побачила адресований їй лист.
– Ти тільки-но поглянь! – звернулася вона до своєї кузини Джорджини, яка сиділа поруч. – Лист від тата, а я ж лишень учора отримала листа від нього й мами.
– Сподіваюся, це не погані новини, – озвалася Джорджа. Вона не хотіла, аби її називали Джорджиною, і тому тепер навіть учительки називали її Джорджа. Зі своїм коротким кучерявим волоссям і хлоп’ячими манерами вона й справді скидалася на хлопця. Дівчинка з тривогою дивилася на Енн, коли та читала листа.
– Джорджо, ми не зможемо поїхати додому на свята! – сказала Енн зі слізьми в очах. – У мами шкарлятина, а в тата через це карантин, тому й ми не можемо поїхати додому. Біда та й годі!
– Дуже шкода, – сказала Джорджа.
Їй було прикро й за себе, і за Енн, бо мати Енн запрошувала Джорджу з її собакою Тімоті провести різдвяні канікули у них. Їй було обіцяно безліч речей, яких вона ніколи раніше не бачила: пантоміму, цирк і святковий вечір з чудовою ялинкою! А тепер нічого цього не буде.
– А що обоє хлопців скажуть? – спитала Енн, думаючи про двох своїх братів – Джуліана та Діка. – Адже й вони не зможуть поїхати додому.
– Ну, і що ж ви робитимете на канікулах? – запитала Джорджа. – Може, поїдемо разом до мене у Кирін-котедж? Я певна, що моя мати вам зрадіє. Нам було так весело, коли ви приїздили до нас на літні канікули.
– Стривай, дай-но дочитати листа і довідатись, що пропонує тато, – сказала Енн, знову беручи листа до рук. – Бідна матуся! Сподіваюся, вона почувається не надто зле.
Прочитавши ще кілька рядків, Енн так радісно закричала, що Джорджі та іншим дівчатам закортіло почути від неї пояснення.
– Джорджо! Ми таки поїдемо до вас, але… хай йому всячина! – на час канікул нам винаймуть репетитора – почасти для того, щоб наглядати за нами, аби твоїй мамі було з нами менше клопоту, а ще тому, що і Джуліан і Дік двічі хворіли на грип у цьому семестрі й трохи відстали від класу.
– Репетитора! Жахливо! Тобто і мені доведеться робити уроки разом із вами! – мовила Джорджа з прикрістю. – Коли мама з татом подивляться мій табель, то відразу побачать, що мені багато чого треба надолужувати. Я ж оце вперше потрапила до справжньої школи, і виявилось, що про безліч речей я жодного уявлення не маю.
– Це й справді будуть жахливі канікули, якщо за нами ганятиметься по п’ятах учитель, – похмуро зауважила Енн. – Гадаю, в мене табель буде гарний, бо іспити я склала добре. Але самій мені буде сумно не займатися разом з вами під час канікул! Хоча, звичайно, я могла б гуляти з Тімоті. Йому уроки не потрібні!
– Йому уроки теж не завадять, – одразу відгукнулася Джорджа. Їй непереносна була сама думка про те, що її улюблений пес Тімоті щоранку гулятиме з Енн, а вона, Джорджа, сидітиме й напружено працюватиме разом з Джуліаном і Діком.
– Тімоті не може уроки робити, не дурій, Джорджо, – сказала Енн.
– Але він у мене в ногах може сидіти, поки я вчитимусь, – відповіла Джорджа. – З ним мені буде легше. Заради Бога, Енн, доїдай сосиски. Ми усі вже майже закінчили. За хвилину – дзвоник, і ти залишишся без сніданку.
– Я рада, що мамі не надто зле, – сказала Енн, поспіхом дочитуючи листа. – Тато пише, що відправив листи Дікові й Джуліану, а також твоєму батькові – з проханням винайняти для нас вихователя. Шкода… Це справді прикро! Я не кажу, що мені неприємно знову вирушити до Кирін-котеджу, побачити острів Кирін, – але ж там годі сподіватися на пантоміму, цирк або побувати на вечірці.
Незабаром семестр завершився. Енн і Джорджа спакували валізи, наклеїли на них ярлички зі своїми прізвищами; їм подобались шум і метушня останніх двох днів. Нарешті до під’їзду підкотили великі шкільні автобуси, і дівчата посідали в них.
– Гайда знов до Киріна! – сказала Енн. – Ходи-но сюди, Тімоті любий, сідай тут – між мною і Джорджею.
У Ґейлендській школі дітям дозволялося тримати при собі своїх улюблених тварин, і Тімоті, величезному дворнязі, дуже пощастило. Вів поводився чудово, за винятком того разу, коли він гасав за сміттярем, висмикував у нього з рук урну для сміття і тягнув її на шкільне подвір’я й далі – до класу Джорджі.
– Я впевнена, що в тебе буде гарний табель, Тіме, – сказала Джорджа, обіймаючи собаку. – Ми знову їдемо додому. Тобі подобається?
– Гав! – відповів басовито Тім. Він підвівся, вихляючи хвостом, і відразу ж із заднього сидіння хтось почав скаржитися:
– Джорджо! Нехай Тім сяде. Він вихляє хвостом і збиває мій капелюх.
Незабаром обидві дівчинки й Тімоті були вже в Лондоні, де їх посадовили на потяг до Киріна.
– Добре було б, щоб і в хлопців навчання закінчилося сьогодні, – зітхнула Енн. – Ми б тоді