– Сподіваюся, уночі вітер вщухне, – сказала тітка Фенні. – Минулої ночі я через нього не спала. Джуліане, любий, ти щось змарнів. Багато працював? Я мушу тебе підгодувати.
Діти розреготалися.
– Ми так і знали, що ти це скажеш, мамо! – заявила Джорджа. – Боже, що це таке?
Усі застигли, вражені. На даху щось грюкнуло. Тіммі нашорошив вуха і люто загарчав.
– Черепиця зірвалася з даху, – пояснив дядько Квентін. – Знову морока! Коли вщухне вітер, Фенні, треба буде подивитися, де розхиталася черепиця, бо дах почне протікати.
Діти сподівалися, що після підвечірку дядько Квентін, як завжди, піде до свого кабінету, та де там. Спробували зіграти з ним у карти, але з дядьком Квентіном якось не виходило. З нього не було пуття навіть у такій простій грі, як снеп[1].
– Ви знаєте хлопчика на ім’я П’єр Ленуар? – раптом спитав дядько Квентін, виймаючи з кишені листа. – Він нібито ходить до твоєї з Діком школи, Джуліане.
– П’єр Ленуар… Ви, либонь, маєте на увазі Смоляного, – здогадався Джуліан. – Так, він у класі Діка. Прицюцьок…
– Смоляний! А чому ви його так називаєте? – запитав дядько Квентін. – Дурне якесь прізвисько для хлопця.
– Якби ви його побачили, то так не сказали б, – сміючись, відповів Дік. – Він смаглявий! Волосся чорне, як смола, очі, як смола, брови наче смолою намальовані. І його ім’я означає «чорний», еге ж? «Ленуар» французькою – «чорний».
– Слушно. Але однаково прізвисько Смоляний – якась дурня! – вигукнув дядько Квентін. – Ну, я досить часто листуюся з батьком цього хлопця. Нас із ним пов’язують спільні наукові інтереси. Власне, я якось поцікавився, чи не схоче він завітати сюди на кілька днів разом зі своїм сином П’єром.
– Чудово! – зрадів Дік. – Було б добре, дядьку, якби приїхав Смоляний. Хоча він і несповна розуму. Не робить того, що йому загадують, лазить скрізь, як мавпочка, і буває надто зухвалим. Не знаю, чи сподобається він вам.
Через ці слова дядько Квентін пошкодував, що запросив Смоляного. Він не любив ні зухвалих, ні шалапутних хлопців.
– Гм-гм, – дядько Квентін відклав листа. – Слід було мені спочатку з вами поговорити, перш ніж запрошувати його з батьком. Але, може, я ще встигну скасувати їхній приїзд.
– Ні, тату, не треба, – попросила Джорджа, якій дуже сподобався за описом Смоляний Ленуар. – Нехай приїздить. Може, роззнайомиться з нами, й буде в нас такий живчик!
– Гаразд, подивимося, – завершив розмову батько, але сам уже вирішив, що й духу цього хлопчиська не буде у Кирін-котеджі, раз він такий неслух, зухвалий і скрізь лазить. Проблем вистачить і з Джорджею без цього живчика, який буде її під’юджувати.
Близько восьмої дядько Квентін пішов почитати, й дітям відлягло. Тітка Фенні подивилась на годинник.
– Енн час лягати спати, – сказала вона. – І тобі, Джорджо, теж.
– Мамуню, зіграймо лише разочок у снеп? Разом з тобою. Адже це наш перший день удома. Я ж однаково