– Ти набагато розумніший! – Її ніжний голос обволікав його, мов води чарівливої річки. – Ти розумієш… якщо двоє більше не шаленіють одне від одного… вони мають проявляти здоровий глузд!
– Авжеж, – підтвердив він і змусив себе з удаваною легкістю додати: – Коли все скінчилося, тут вже нічого не вдієш.
– Безіле, ти такий хороший! Ти завжди мене розумієш.
І раптом, уперше за тривалий час, вона про нього замислилася. З нього вийшов би безцінний друг для будь-якої дівчини, подумала вона – адже цей розум, який іноді настільки втомлює, можна було б використовувати як «жилетку»…
Він дивився, як танцює Жобена, і Мінні простежила за його поглядом:
– Ти прийшов із дівчиною, так? Вона доволі гарненька!
– Але не така красуня, як ти.
– Безіле!
Він свідомо уникав дивитися на неї, вгадавши, що зараз вона злегка вигнулася і склала руки на колінах. І тільки-но йому вдалося взяти над собою гору, сталося щось екстраординарне – в навколишньому світі, який перестав полягати лише в ній одній, раптом з’явилося якесь світло. І відразу підійшли якісь першокурсники, щоб привітати його з перемогою в грі, і йому це сподобалося – і похвали, і їх злегка підлесливі погляди. Здається, тепер у нього були всі шанси, щоб наступного тижня почати матч із Гарвардом.
– Безіле!
Серце шалено калатало у грудях. Краєм ока він помітив її погляд – вона чекала. Може, вона й справді пошкодувала? Може, йому варто вхопитися за цю можливість, повернутися до неї та сказати: «Мінні, скажи цьому безумцю, щоби біг до річки топитися, і повернися до мене!». Він завагався, але відразу згадав фразу, яка допомогла йому вдень під час гри: досить уже на сьогодні помилок! Поклик усередині нього повільно затих.
З’явився Джубел-неможливий, всім своїм виглядом показуючи, хто тут головний, і серце Безіла вирушило до зали танцювати далі, разом із його володаркою в рожевій шовковій сукні. Знову загубившись у тумані нерішучості, він вийшов із зали на веранду. В повітрі метушливо кружляв легкий перший сніг, і зірки з неба холодно дивилися на землю. Поглянувши на них, він побачив, що це, як і раніше, його зірки – ореоли прагнень, боротьби і слави. Між ними співав вітер, який насвистував ту саму, високу і чисту ноту, яку він чув завжди – і гнав вперед, до нових битв, парадну шеренгу хмар. Ця картина вирізнялася неймовірною яскравістю та пишнотою, і лише досвідчене око полководця могло помітити, що в небі тепер стало на одну зірку менше.
ІІ
Розповіді про Жозефіну
Перша кров
– Я пам’ятаю, як ви прийшли до мене в розпачі, коли Жозефіні було три роки, – говорила місіс Брей. – Джордж тоді шаленів, тому що ніяк не міг влаштуватися на роботу, і зганяв злість на маленькій Жозефіні.
– Так, я пам’ятаю, – сказала мати Жозефіни.
– Ось і вона, Жозефіна!
І це справді