– Будинок тут ні при чому, ми, ймовірно, самі в усьому винні, – сказав баронет. – Втомилися з дороги, змерзли, ось нам і здалося все таким похмурим. А за ніч відпочили, почуваємося чудово, і навколо також усе звеселилося.
– Однак не можна приписувати все винятково нашому настрою, – відповів я. – Скажіть мені, наприклад, невже ви не чули серед ночі чийсь плач, схоже, жіночий?
– А знаєте, мені також здалося щось подібне, коли дрімав. Я довго прислухався і потім вирішив, що це мені наснилося.
– Ні, я дуже ясно все чув і впевнений, що плакала жінка.
– Треба зараз же побалакати з Беррімором.
Він викликав дворецького дзвінком і звернувся до нього за поясненнями. Мені здалося, що бліде обличчя слуги зблідло ще більше, коли він почув запитання господаря.
– У будинку живе лише дві жінки, сер Генрі, – відповів Беррімор. – Одна з них посудниця, котра спить в іншому крилі, а друга – моя дружина, але запевняю, що вона не плакала.
Й усе ж він сказав нам неправду, бо після сніданку мені довелося зіткнутися з пані Беррімор у коридорі, на яскравому світлі. Я побачив високу жінку з крупними рисами обличчя і зі строго стиснутими губами, котра трималася дуже невимушено. Але очі – червоні, з припухлими віками – видали її. Отже, вона таки плакала вночі, а якщо так, то чоловік не міг не знати про це. Й усе ж він відважився навіть на те, що його можуть викрити в брехні. Навіщо? І чому вона так гірко плакала?
Чимось таємничим і похмурим віяло від цього блідого солідного чоловіка з чорною бородою. Він перший виявив тіло сера Чарльза, й обставини смерті старого Баскервіля були відомі нам тільки з його слів. Невже ж саме Беррімора ми бачили в кебі на Ріджент-стрит? У будь-якому разі борода була така сама. Візник повідомляв про чоловіка середнього зросту, але це враження могло бути помилковим. Як же мені встановити істину? Перш за все треба, звісно, побачити начальника поштової контори в Ґрімпені та дізнатися у нього, чи була наша телеграма передана Беррімору власноруч. І в тому, і в іншому випадку в мене принаймні буде що повідомити Шерлоку Голмсу.
Сер Генрі зайнявся після сніданку переглядом ділових паперів, і я цілком міг розпоряджатися своїм часом. Пройшовши чотири милі по хорошій дорозі вздовж боліт, я вийшов до маленького непоказного селища, в якому мені насамперед кинулися в очі дві солідніших, ніж інші, споруди – готель і будинок доктора Мортімера. Начальник поштового відділення, котрий виявився також і тутешнім крамарем, запам’ятав нашу телеграму.
– Певна річ, сер, – сказав він, – я доставив її пану Беррімору, як і було вказано.
– А хто її відносив?
– Мій