Бен-Ґуріон. Держава за будь-яку ціну. Том Сегев

був напруженим. Бен-Ґуріон важко працював, багато хвилювався й мало спав. Більшу частину свого часу він проводив у компанії військових командирів. Деякі з них були незадоволені й навіть оголошували політичне повстання. Безперервна війна за Палестину почалася за пів року до того і завдавала важкі втрати. Єрусалим довгий час був під облогою, усі підходи заблоковано; окремі єврейські поселення були змушені здатися арабським військам. Деякі військові операції зазнали поразки; уже загинуло п’ятнадцять сотень євреїв, більшість з яких – солдати.[10] Бен-Ґуріон занотував довгий перелік питань, що чекали на його рішення, серед яких було й таке: «Чи треба виганяти арабів?»[11]

      Тоді вже десятки тисяч арабів по всій країні лишилися без даху над головою. Багато арабських будинків у багатьох містах, серед яких Хайфа та Яффа, стояли пустками. Це був перший етап Накби. Бен-Ґуріон ніколи не був ближче до здійснення мети всього свого життя – створити єврейську більшість у незалежній державі Палестині.

      Напередодні всю ніч він працював над остаточним варіантом Декларації незалежності. Їх було кілька. Моше Шарет (або Шерток) – міністр закордонних справ Ізраїлю – зібрав їх в один. «Я створив досконалий варіант, – розповідав пізніше Шарет. – І подаю Декларацію у формі „тоді, як це… та тоді, як те… тоді, як щось інше…”, і потім доходжу висновку: отже!» Він уважав це такою структурою, що створювала «внутрішню напругу». Проте Бен-Ґуріон не бажав, щоб це був договір оренди. Він хотів потужну історичну декларацію, яка б вражала й лунала урочисто для наступних поколінь. Забравши її додому, він її майже повністю переписав. Шарет ніколи йому цього не пробачив.[12]

      Бен-Ґуріон акцентував на сіоністській версії єврейської історії. Перших два речення Декларації зменшували внесок єврейської діаспори: «Земля Ізраїлю була батьківщиною єврейського народу. Тут було сформовано його духовну, релігійну та політичну ідентичність». Версія Шарета починалася з вигнання євреїв; у переробленому тексті Бен-Ґуріон ставив наголос на незалежності, що передувала цій події. Він наголошував на ідентичності євреїв, які осіли в Палестині на початку XX століття, а серед них і він сам: «Піонери та ма’апілім [іммігранти, що ввійшли до Палестини всупереч обмежувальному законодавству Великої Британії]». Це тісно пов’язало сіоністський проєкт і рух робітничого класу. Шарет посилався на резолюцію Організації Об’єднаних Націй від 29 листопада 1947 року, що закликала до створення єврейської й арабської держав у Палестині. Бен-Ґуріон ухилився від факту, що резолюція обумовлювала розділення Палестини між двома народами. Декларація обіцяла всім рівні права та конституцію. Нова країна повинна була бути «єврейською державою», але ніхто, і сам Бен-Ґуріон зокрема, точно не знав, що містило це поняття.

      Церемонію організували поспіхом, тож вона мала скінчитися до початку Шабату. Останньої хвилини все було майже скасовано через розбіжність у тому,