Діана Райт, на три роки старша ніж тоді, коли ми її востаннє бачили, за цей час стала поважною жінкою. Але очі її були такі ж чорні й блискучі, щоки такі ж рожеві, а ямочки такі ж чарівні, як і в ті далекі дні, коли вони з Енн Ширлі в Садовому Схилі заприсяглися одна одній у вічній дружбі. На руках у неї спало маленьке створіння з чорними кучерями, два щасливих роки відоме в Ейвонлі як «Маленька Енн Корделія». Люди в Ейвонлі, звісно, знали, чому Діана назвала її Енн, але от Корделія їх збивала з пантелику. Ні в Барі, ні в Райтів ніколи не було в роду Корделій. Пані Гармон Ендрюс сказала, що, на її думку, Діана знайшла це ім’я в якомусь дешевому романі, і не розуміла, як Фред міг таке дозволити. Але Енн з Діаною тільки всміхалися одна одній. Вони знали, як Маленька Енн Корделія отримала своє ім’я.
– Ти завжди ненавиділа геометрію, – сказала Діана з усмішкою, згадуючи старі часи. – Як на мене, то ти мала б бути рада, що взагалі покінчила з вчителюванням.
– О, та мені завжди подобалося бути вчителькою, крім геометрії. Останні три роки в Саммерсайді були гарні. Пані Гармон Ендрюс сказала мені, коли я повернулася додому, що подружнє життя не сподобається мені набагато більше за вчителювання. Очевидно, пані Гармон дотримується тієї ж думки, що й Гамлет, – краще терпіти старі нещастя, ніж нарватися на нові, про які нам ще нічого невідомо.
Сміх Енн, веселий і нестримний, як і колись, з новою ноткою лагідності та зрілості, задзвенів горищем. Марілла, яка саме готувала сливове варення на кухні, почула його й всміхнулася; тоді зітхнула від думки, що тепер рідко чутиме його в Зелених Дахах. Ніщо в житті Марілли ще не приносили їй стільки радості, як те, що Енн виходила заміж за Гілберта Блайта; але в кожній радості є тінь смутку. За три роки в Саммерсайді Енн часто приїжджала додому на канікули й вихідні; але тепер можна було сподіватися хіба на візит двічі на рік.
– Не зважай на те, що каже пані Гармон, – сказала Діана, зі спокійною впевненістю жінки, яка вже чотири роки заміжня. – Звичайно, у подружньому житті є кращі й гірші періоди. Не чекай, що все завжди йтиме гладко. Але можу тебе запевнити, Енн, що це щасливе життя, якщо вийти за правильного чоловіка.
Енн видушила усмішку. Те, як Діана говорила з виглядом багатого досвіду, завжди трохи її смішило.
«Я, напевно, теж така стану за чотири роки заміжжя», – подумала вона. – «Але моє почуття гумору мене врятує».
– Вже вирішено, де ви будете жити? – спитала Діана, пригортаючи Маленьку Енн Корделію неповторним материнським жестом, який завжди наповнював душу Енн солодкими, невисловленими мріями й надіями, це відчуття було наполовину приємним, а наполовину страшним.
– Так. Це те, що я хотіла тобі сказати, коли сьогодні телефонувала, щоб тебе запросити. До речі, мені все ще не віриться, що в нас в Ейвонлі тепер є телефони. Звучить так безглуздо сучасно для цієї тихої старої місцини.
– Слід дякувати Товариству вдосконалення села Ейвонлі, – сказала Діана. – Якби вони за це не взялися й не довели справу до кінця, телефонів у нас ніколи б не було. Ніхто не хотів. Стільки було сказано, що вже б будь-яке товариство втратило охоту. Але вони не відступали. Ти зробила прекрасну річ для Ейвонлі, Енн, коли заснувала те товариство. А які в нас були зустрічі! Пам’ятаєш синю залу і як Джадсон Паркер придумав малювати рекламу ліків на своєму паркані?
– Не знаю, чи я аж така вдячна Товариству за телефони, – сказала Енн. – О, я знаю, це дуже зручно – ще зручніше, ніж наш старий спосіб передавати сигнал за допомогою свічки! І пані Рейчел каже: «Ейвонлі має йти в ногу з часом, якщо хочете знати мою думку». Але чомусь мені не хочеться, щоб Ейвонлі псували, як каже пан Гаррісон, коли хоче здатися дотепним, «сучасними незручностями». Я хочу, щоб все залишалося таким, як у старі добрі часи. Це нерозумно – і сентиментально – і неможливо. Тому я негайно стаю мудрою, практичною й можливою. Телефон, як визнає пан Гаррісон, «непогана річ» – навіть якщо й знаєш, що тебе слухають допитливі люди на лінії.
– Це найгірше, – зітхнула Діана. – Так набридає чути телефоністів. Кажуть, пані Гармон Ендрюс наполягла, щоб їхній телефон поставили на кухню, щоб вона слухала, чи він не дзвонить, і водночас наглядала за обідом. Сьогодні, коли ти мені подзвонила, я точно чула, як цокає той чудернацький годинник Паїв. Тому не маю сумнівів, що нас слухали або Джозі, або Ґерті.
– О, то це тому ти сказала: «У вас в Зелених Дахах новий годинник»? Я не могла зрозуміти, що ти маєш на увазі. Я чула злісне клацання, як тільки ти це сказала. Напевно, хтось з Паїв зі всієї сили кинув слухавку. Ну, нічого. Як каже пані Рейчел, «Паям вони завжди були, і Паями