Окрім зомбі та божевільних, у спеціальні школи відправляли також злочинців. Тепер усі маленькі злочинці з різних районів міста мали нагоду познайомитися один з одним. Ми ходили на промисел на Таймс-Сквер і зустрічали там хлопців із нашої школи – усі вони були одягнені в дублянки з овчини і модні шмотки, у них були гроші в кишенях, і всі вони займались тим самим, що й ми. Одного разу 1977 року я просто тусувався на Таймс-Сквер, коли побачив хлопців із мого старого району в Бед-Стаї. Ми розмовляли, а наступної миті я помітив, як один із них схопив сумочку повії. Вона розлютилася і хлюпнула мені в обличчя чашку гарячої кави. До нас стали наближатися поліціянти, і ми з моїм другом Бубом кинулись навтьоки. Ми забігли до театру для дорослих, щоб сховатися, але відразу за нами вскочили і копи з тією повією.
– Це вони, – вона вказала на нас із Бубом.
– Я? Я ні фіга не зробив, – запротестував я, але копи провели нас до виходу і запакували на заднє сидіння машини.
Проте ця божевільна жінка на цьому не спинилася. Вона просунула руку в заднє вікно і роздряпала мені обличчя своїми довгими розпусними нігтями.
Вони відвезли нас до поліцейського відділку в центрі міста. Від’їзджаючи з Таймс-сквер, я бачив моїх друзів із Бед-Стай, тих самих, що наробили весь цей переполох. Вони спостерігали за нами з вулиці. Мене багато разів заарештовували, тож я вже звик до таких порядків. Але цього разу вони переглянули всі записи про мої попередні затримання і виявилось, що в мене їх забагато. З цієї причини мене відправили просто до Споффорду.
Споффорд був центром утримання неповнолітніх злочинців, розташованим у районі Хантс-Пойнт у Бронксі. Мені доводилося чути жахливі історії про Споффорд – одні ув’язненні били там інших, а ще над усіма знущався персонал – тож я не надто зрадів моїй поїздці туди. Мені видали якийсь одяг, дали окрему камеру, і я ліг спати. Вранці мене охопив жах. Я поняття не мав, що відбуватиметься в цьому місці. Але спустившись на сніданок до їдальні, я опинився ніби на зустрічі випускників. Я одразу ж побачив свого друга Кертіса, того самого хлопця, з яким я пограбував будинок і якого побив господар. Потім я став помічати й інших своїх старих знайомих.
«Охолонь, – сказав я собі. – Усі твої хлопці тут».
Після того першого разу я їздив до Споффорду і назад наче не було нічого. Споффорд став просто ще однією точкою для тусовок. Під час одного з моїх візитів туди нас усіх привели до актової зали, де ми сіли дивитися фільм «Великий «про Мухаммеда Алі. Коли він скінчився, ми всі зааплодували і були шоковані, коли на сцену раптом вийшов сам Алі власною персоною! У житті він був ще більшим. Йому навіть не треба було нічого говорити: щойно він вийшов із-за лаштунків, я подумав, що хочу бути таким самим, як цей мужик. Він говорив із нами, і це було надихаюче. Я поняття не мав, що роблю