Але Чернівці неможливо було не полюбити. Найперше – за можливість навчатися. Всю себе Августа присвятила штудіюванню живопису – брала приватні уроки та багато малювала. Нових подруг тут майже не набула. Та й чи потребувала їх? Часом їздила до Ольги в гості, й тоді вже вони не могли набалакатись, хоч і листувалися дуже багато.
Найбільше Августу тішило, що в той же рік із Кимпулунгу поїхала до Львова Окуневська. Бо надто багато Софія займала часу в житті Кобилянської. Чотири роки, відтоді, коли її батько приїхав працювати до міста, Окуневська майже щодня бачилася з Ольгою. Познайомилися через Юліана, брата Кобилянської, що викладав Софії мовознавство. Дівчина ж просочилась у життя Ольги, як красива, але небезпечна ртуть. Заповнила собою весь вільний час, усі її думки. Так здавалось Августі.
Софія говорила українською, давала Кобилянській українських книжок і переконала спробувати писати рідною мовою. А Ольга і пристала. І байдуже, що Августа просила про це подругу ще мало не з дитячих літ. Була в цьому спілкуванні якась небезпека. Окуневська марила професією лікаря. Жінкам те було зась. Усього кілька десятків жінок в Австро-Угорщині тоді мали вищу освіту. Софія сіяла в голові Ольги думки про рівність між чоловіками і жінками, знайомила її з подругами, що сповідували такі ж ідеї. І Ольга губилась. Августа з жахом бачила, що її тендітна подруга розривається між своєю ніжною та романтичною натурою, що хоче любити, і думками про те, що вона може мати чоловічу силу та витримку. Залишити її в такій компанії – означало б дати можливість тим думкам перемогти. Сама вона, Августа, теж хотіла мати право навчатись, але її прагнення були не агресивні, не спрямовані на те, щоб прирівнятися до чоловіків у правах. Вона просто хотіла займатися тим, що добре вдавалося, – малювати. Можна було б усе життя пропрацювати вчителем мистецтва, навчати живпису тих, хто тільки бере пензель у руки, але Августа мала свій задум. Хто, як не вона, зможе намалювати до дрібниць життя простих людей? Хіба комусь те цікаво? А вона зможе. Навчиться, освоїть техніки і малюватиме простих людей. Тих, про яких Ольга пише у своїх творах. Кобилянська малюватиме їх словами, а вона, Кохановська, фарбами.
Софія Окуневська того ж року, що і Августа, поїхала навчатися до Львова. Ольга залишилася в Кимпулунзі і, хоч жалілась у листах на те, що її всі покинули, але то була для Августи гарантія безпеки для їхньої дружби.
Ті шість років, що довелося жити у Чернівцях без вірної подруги, мали б звести нанівець їхнє спілкування. Але хіба можна було дозволити собі втратити такий скарб?
А потім сталося головне – Ольга написала, що і сама переїздить до Чернівців! О, скільки то було радості! Августа не могла дочекатися, коли зможе бачити подругу щодня.
До