Залежно від тягла до борони впрягали двох волів або одного коня. Скородили переважно кіньми.
Для спушування скиб, крім борони, яку селяни вживали на оброблюваних уже довгий час ділянках, застосовувались мотики («сапи»). Ними сікли («чухали») скиби на новині.
На Гуцульщині вирощували різні зернові культури: овес, яре та озиме жито, ячмінь, менше пшениці і кукурудзи (бо не всюди дозрівала) і зовсім мало гречки і проса. Найпоширенішим був овес. Документи королівських люстрацій Снятинського староства 1565 р. засвідчують, що в гуцульських селах Рибне, Здвижин (тепер Вижниця), Кути (тепер Старі Кути) вирощували у цей час із зернових найбільше вівса, який входив в оплату данини [5, c. 19].
Із технічних культур перевагу віддавали льону («лен») і коноплі («колопні»). Льону сіяли більше, ніж конопель.
Гуцули, як і бойки, велику увагу приділяли вирощуванню картоплі, яка була одним із важливих продуктів харчування. Наприклад, на буковинській Гуцульщині в середині XIX ст. вона займала більшу частину орного поля. Досить поширеними були капуста і біб. Вирощували також квасолю, огірки, горох, моркву, петрушку, цибулю, часник, буряк мак та ін. [3, арк. 1, 8, 10, 14].
Виходячи з практики і багатовікового досвіду населення, тут виробили своєрідну народну агротехніку, яка охоплює різні заходи, спрямовані на одержання від землі якнайбільшого врожаю. Народною агротехнікою передбачалось передусім удобрення і угноєння ґрунтів, відновлення їх структури, ефективність обробітку, передпосівна обробка насіння, знання біологічних і економічних характеристик землеробських культур, технік сівби і садіння, правильного й якісного догляду за рослинами і плодами в процесі вегетації, своєчасне збирання та зберігання врожаю без втрат. Оскільки якість ґрунту в лісовому ландшафті, а особливо в гірській місцевості була низькою, то попіл як удобрення протягом тривалого часу відігравав тут важливу роль. У другій половині XIX ст. поряд з підживленням ґрунту попелом вживали гній, а сільські багатії – інколи й мінеральні добрива. Наприкінці XIX – на початку XX ст. селяни намагалися поліпшити родючість ґрунту і шляхом висівання спеціальних відновлюючих структуру ґрунту трав – конюшини, люпину та ін.
Поряд з удобренням важливу роль відігравала і техніка обробітку землі. Щоб добитись високих врожаїв у складних ґрунтово-кліматичних умовах, тут нарощували мілкий гумусний шар ріллі, постійно поліпшували структуру ґрунту. Це стало можливим з використанням плугів.
Оранку ріллі проводили навесні (ранню – під зернові і пізню – під просапні і технічні культури) і восени (зяблева оранка). Гуцули починали весняну оранку в кінці березня – на початку квітня. З початком оранки було пов’язано багато вірувань і магічних дій, спрямованих на її успішне проведення [1, арк. 5].
У поле виїжджали до сходу сонця. Плуг везли на поле на передку. Оранку проводили удвох: господар тримав «чепиги»