прийняв рішення їхати до Києва. Якщо вам цікаво, то мені було нелегко туди дістатися, коли потяги на Київ скасовували, а з тих, що відправляли, знімали юнаків. Але я дістався столиці «перекладними» автівками, мерз на Майдані не за планом американців, а за своїми переконаннями. Ми стояли там, виборюючи свободу не лише собі, а й вам, Семенівно, і бабусі, й моїм батькам, і всім нам. Ви це зрозумієте, але згодом, не зараз, і тоді вам стане соромно за свої слова. А зараз прошу вас вибачитися перед моєю мамою.

      – Що-о-о?! – в один голос протягли бабці. – Вибачитися?

      – Саме так! Ви її образили, а цього я не дозволяю робити ні вам, ні будь-кому іншому.

      – Чому я повинна вибачатися?! – витріщила очі невдоволена жінка.

      – Як ти посмів?! – скрикнула бабуся хлопця.

      – Усе! Досить! – Настя кинула ніж на стіл. – Я не хочу ваших вибачень, – звернулася вона до Семенівни, – прошу вас лише про одне: дайте мені спокій!

      Настя підійшла до сина, взяла його під руку.

      – Ходімо в твою кімнату, – сказала майже спокійно, – незабаром прийде лікар.

      – А їсти? – крикнула їй навздогін свекруха.

      – Перехотілося, – відповіла тихо.

      Розділ 11

      Уля сиділа віддалік і, як завжди, щось малювала.

      – Чому ти раніше не приходила? – запитав її Геннадій. Він лежав у ліжку, намагаючись розгледіти обличчя дівчини, але вона нахилила голову і чуб прикривав його.

      – Не хотіла тобі заважати одужувати.

      Він намагався здогадатися, чи всерйоз це сказано, чи жартома, але не зміг.

      – А я сумував за тобою, – сказав після хвилинної паузи.

      – За мною, чи за моїм мовчанням?

      Така як завжди: неговірка, тиха, скромна. Уля – як непрочитана книга: загадкова, таємнича, навіть важко здогадатися, про що вона думає.

      – Я мала намір поїхати на Майдан, але на роботі сказали, що одразу звільнять, – сказала вона, не підводячи голови. – Та й батьки були проти. Вони ще не зрозуміли, що я вже доросла і свій шлях маю вибирати самостійно. Можливо, потрібно було плюнути на все і поїхати? – Чи то питала, чи розмірковувала дівчина. – Принаймні відчувала себе причетною до ходу історії. Ти – молодець! Творець історії, про таких напишуть книжки, а я нічого не встигла зробити, але Майдан іще стоїть, тож можна поїхати.

      Знову незрозуміло, чи питає, чи розмірковує.

      – Без тебе обійдуться, – усміхнувся Геннадій. – Хто тут буде дизайни кімнат робити? Ти ж найкраща у місті!

      – Ти хотів сказати «найкращий дизайнер»?

      Нарешті випрямилася, подивилася прямо у вічі. Очі великі, сині, бездонні, мрійливі.

      – Не чіпляйся до слів, скажи краще, як ти тут жила?

      – Я? Не відриваючись від екрана телевізора або монітора. Здавалося, що вимкнеш на годину, а на Майдані щось відбудеться і ти не будеш знати. Мені здається, вся країна лягала спати і вставала з новинами. Звичайно, багато хто в нас так і не зрозумів, що там відбулося, не повірили, що стояли не за гроші, не на проплачених