– Ні, залиш мені ті, що на тобі. Ну? Зніми швидко, бо зараз зайдуть. Я відвернуся. Я тебе дуже прошу.
Він справді відвернувся. Віта спробувала шарпнутися до дверей. Едуард відчув її рух, простягнув руку, яка перепинила шлях. Могла її обминути, спробувати обійти, рвонутися, закричати, але спинилася. Розуміла: тоді все буде по-інакшому. Але де буде він і де вона?.. Її наче торкнувся темний, але сильний вихор. Підхопив на мить і опустив на підлогу. Неслухняними пальцями Віта зняла трусики, тремтячи, як у пропасниці, простягла чоловікові, якого перед тим підняла так високо в своїй уяві. А тепер? Куди він падає і куди впала вона? Чи він такий нещасний? Він… нещасний?
– Дякую, мила, – сказав він (не «мала», а «мила») і притулив її найінтимніший одяг до губ. – Ходімо.
Квапливо засунув здобуте під робу, розчинив двері й гукнув:
– Солдат! Ми уже!
Тоді похитав чомусь головою, схопив однією рукою сумку з продуктами, а другою рукою Віту за кисть руки.
– Ходімо! Не опирайся!
Віта йшла між рядами колючого дроту й здавалася собі геть роздягнутою. Наче на ній зовсім нічого не було. Геть нічого. І це бачив і солдат, котрий повів Едика-Еміра, і бачить другий, який супроводжує її із Зіною, підступною, як і брат. І бачить лахудра Натаха, яка ночує в зеківському бараку, а тепер іронічно дивиться їм услід. А потім це побачить колона зеків, котру зустрінуть за ворітьми колонії.
– Какиє тьолочки-метьолочки, – гукнуть не до них, до неї.
– Молодая тьолка, а та уже коровушка. Пойдем пастись? Га-га-га!
Ще якісь брудні слова. Регіт. Віта от-от зомліє. Зіна хапає її за руку. Тримає міцно-міцно. Так, що, здається, от-от хрусне кістка.
– Отставить, – крик. – Шестой отряд, не сметь. Это советская девочка.
– Совдєвка, улю-лю-лю, – кричить котрийсь із зеків, збуджуючи нову хвилю реготу.
Проте дорогою до вокзалу Віта поступово заспокоюється. На неї накочується густа гаряча хвиля. Але не сорому і злості. Чогось зовсім іншого, чому немає назви.
І немає ціни? Чи вона є? А він же навіть не поцілував на прощання…
11
Даздраперма вернулася додому, в квартиру дочки, а Олесі все ще не було. Не відала, що й робити, а Віталію не хотіла тривожити. Лишилося хіба чекати, а чекати вона не любила.
Колись сказала колезі по роботі:
– Покажи мені, хто любить чекати, і я кину в нього каменем.
Ні, не любила – хотілося підігнати час, коли стояла в черзі, а черг було багато: в гастрономах, промтоварних магазинах, в аптеках – скрізь були черги. Не любила чекати, коли виздоровіє Віта, яка хворіла в дитинстві часто, аж занадто часто. Не любила чекати звістки од когось, коли знала, що звістка має надійти, а її не було. Не любила чекати, коли… коли чекала, що от-от повернеться з безвісти донька, а вона не поверталася. Не поверталася так довго, що здавалося – вона зіпхнула чекання, а може, й саму можливість повернення в безодню.
Раптом