Обоє сміялися.
– Якби-то так тебе твоя мати почула! – обізвався він.
Вона здвигнула плечима.
– Я мовчу, бо мене не питають. Наколи б спитали, сказала б правду.
– Я знаю, що й ти не боїшся. Тому й вірю тобі, голубко, однак мені досадно, коли згадаю, що твоя родина мене не терпить. Їм може забагнутись присилувати тебе, щоб ти вийшла за когось другого, що, по їх думці, гідніший доньки радника!
Вона розсміялась.
– Присилувати, Стефане? Хто може мене присилувати? Мізерна гордота моїх родичів? Іди ж бо пригадай собі лучче, що я тобі казала, коли мовила, що стану твоєю.
– Се я добре пам’ятаю, Олено. Казала, між іншим, і те, що не могла би-сь без любові до нікого належати, хіба би-сь перестала чувствувати. А тоді, – казала, – людина що?
– Бачиш, Стефане, – обізвалась вона тихо, – природа каже правду, а супроти неї йти – значило б те саме, що звертати зброю проти себе.
– Вони, може, будуть тобі яку partie brillant[11] надставляти, а не що б ти хотіла! О Олено, і залізо ломиться!
– Так ти не віриш мені, Стефане?
– Вірю.
– Чому хочеш мене переконати, що могла би-м за другого вийти?
– Бо ти також людина…
Вона висвободила свою руку з його і гордо повернула голову.
– Ти думаєш, я належу теж до тих, котрі уперед спокійно важать становище і всі обставини якоїсь там людини, все розміркують, а наколи все гарно згоджується, починають любити? Думаєш, що можна би в моїм серці любов штучно виплекати? Стефане, – почулось трохи згодом докірливо, – думаю, що ти повинен мати нині для мене інші слова, а не себе і мене мучити сумнівами.
– Прости мені, Олено! – просив він пристрасно. – Однак гадка, що ти могла б належати до другого, а не до мене, доводить мене до краю, і я не зношу її просто!
– Успокійся, любчику! – прошепотіла вона лагідно. – Вір в мою любов. Чому не мучусь я, що протягом двох років могла б і тобі інша сподобатись? Адже й ти лиш людина! Тебе в’яже лише любов до мене. Інших обов’язків не маєш супроти мене; наші заручини – тайна.
– Я, Олено, я! Зі мною річ інша. Я паную над обставинами й тому можу сказати, що від мене залежить моя доля. Жінка, однак, вона тепер полишена на волю долі…
– Дійсно, – сказала вона з вимушеним усміхом. – А так були б ми уже із сим і готові, і могли б о чімсь мудрішім поговорити. Вже недалеко до дому, – додала тихим голосом.
– Ні.
І обоє замовкли.
– Але ти будеш часто писати… – перервала вона перша тишину.
– Буду. Буду провадити для тебе дневник, а при кінці кожного місяця посилати.
– Вони, може, прецінь скоро проминуть, ті два роки, Стефане?.. – Її голос краяв його серце.
– І для чого б ні, серденько? Один рік у В., а другий, коли буду асистентом… Не клопочись, а бережись