– По правді! – усміхнулась сумно старенька женщина. – Не знаю, що собі, властиво, під тим думати. Одначе, взявши все на розвагу, то що ти маєш супроти особи К-го? Що тепер його не можеш любити, розумію дуже добре. Що, оскільки тебе знаю, може взагалі не будеш його любити, знаю аж надто добре. Думаю, однак, що людська натура доволі знана, щоб будувати на неї і на будучину: наприклад, що привикнеш до нього. Він добрий чоловік, се кожний знає. Він досі щиро спомагав матері, а тепер навіть бере її до себе. Сього не вдіє нині кожний.
– Дійсно! – перебила її Олена, гірко усміхаючись. – Рідка великодушність! Кожному відомо, що, доки він учився, вона, вдовиця, гірко роботами заробляла грошики, щоби його удержувати в університеті. Що її тепер, коли вже перестала бути продуктивною силою, не виганяє надвір, то вже імпонує світові!
– Ох, Оленко! Огірчення чинить тебе несправедливою. Він і не грає, наприклад, у карти, не п’є, а те, бач, чимало значить.
– Ні, зате він чоловік холодний, з вирахуванням, котрий лиш хоче уживати, котрого «я» становить для нього одинокий світ. «Уживати, бо лиш раз живеться» – се його засада, котрої він і пильно держиться. «Однак при тім і другим дати жити» – се не його засада, Маргарето. На те спустіться. Се егоїст, і чоловік гордий, котрого, як вихвалювався раз перед Стефаном, нічого на світі не дивує, котрий усього уживав, усього скуштував, котрого ніяка жінка не в силі довший час придержати, бо, мовляв, знає наперед про кожну, що потребував би лише палець надставити, а мав би їх десять нараз. Його, наприклад, важні соціальні питання життя нічого не обходять, бо на те, мовляв, єсть доволі студентів, філістерів і інших божевільних. Для нього його завід – то лиш дійна корова, а про мене говорив раз Стефанові: «Чи думаєте, що ся хоть крихітку ліпша від других? У неї, як і у всіх жінок, остання філософія: віддатися. Я їх знаю. Наколи б мені її дійсно схотілося і була б уже моєю, тоді й полишила б усі свої ідеї, при помочі котрих робиться тепер така інтересна в родиннім гнізді. Зрештою, і не сміла би мені їх у мій дім заводити. А до делікатної кухні, яку я люблю, вона й не пасувала б». Що мені з такого чоловіка, Маргарето, без любові? І чим була б я для нього? Нічим більше, ні менше, як ключницею його дому… а там… – тут і урвала.
З ляком підвела старенька очі на молоду дівчину. Такої бесіди вона ще від неї не чула; так суворо, безоглядно ніколи вона не говорила. В які мрії заганялась вона при своїх спосібностях! А знала свої думки так удатно прибирати у слова, що сказав би-сь деколи, що воно дійсно так, а не інакше. Однак вона любила сю дівчину, немов свою рідну дитину, і думала, що вона ні за що в світі не повинна далі ступати тою тернистою й небезпечною дорогою.
– Прислухаючись твоїй бесіді, Олено, – обізвалася поважно, – можна б утратити віру в добрі прикмети мужчин. Одначе я в тебе питаю, я маю до сього право. Чи був і Стефан без блудів?
– Стефан? Ні, – відповіла трохи згодом Олена, під час коли її великі очі глибоко засяли. – Він мав також свої блуди. Був нудний педант, був заздрісний, був гарячка і мав ще блуд одідичений, про котрий довідавшись, я з жалю та розпуки