Товариші душі в йому не чули. Коли лучалося йому яке лихо, вони завжди гуртом його виручали. Чи одбіжить, бува, люльку в спірці, а грошей на нову катма, – вони складалися по шагу там, чи по копійці – і купували; чи порвалося що з одежі, при бійці, до останку, – вони йому вислужену й залежану в якого бережливого брали й давали… Повага й шаноба Максимові!
Привик Максим до такого життя. «Ні, – думав він, – Московщина далеко краща, ніж рідна сторона! Що там? степ та й степ, плуги та борони, та вітер по степу; а люди – кожен сам собі… А тут – чого душа забажала – все є; а товариші – брати рідні: за ними, як у Бога за дверима: і поможуть, і виручать… з ними краще, ніж з батьком та матір’ю!»
Максим, як там кажуть, і горенько покотив! Одно тільки його мучило, одно здавалося гірше печеної редьки, становилося руба у горлі. Це – життя у казармі вонючій та вонюча їжа. Хліб той – чорніший землі, з остюками та ще до того як згадає Максим, глядячи на його, що він у шаплику ногами мішаний, то аж занудить… Капуста – до носа не приводь; каша – з рота верне…
– За все, за все у вас добре, – хвалиться раз Максим кацапам-товаришам, – одно скверно: їсти нічого!
– Підожди! – одказують, – діждемо неділі, будемо прохатись на прокормлєніє. Коли б тільки нам хвідхвебеля задобрити, а то б усе було гаразд!
– Куди на прокормлєніє? – пита Максим.
– Да по миру прайтись. Авось отыщется добрый челаек… даст свои заплаты солдатские дыры заплатать!
Максимові стало ніяково. Одначе він на те нічого не одказав.
Діждали неділі. Тільки що почало на світ благословитися, – прибігають товариші.
– Брат! а брат! – будять.
– Ну?
– Вставай, пайдем к ротному.
– Чого?
– Как чаво? разве забыл?
Максим устав. За ним прокинулись деякі другі; почалась з товариством розмова.
– Ну, что фельдфебель? – пита один.
– Собака!
– Как?
– Да так… двадцать пять содрал! Зверь, брат, настоящий зверь! Говорит: кали дадите, братцы, четвертную, скажу ротному; а не дадите, – не смей и рта разинуть!..
– Стараво, брат, варабья на мякине не изловишь! Он, братцы, знает досканальна всю ефту механику, – виясняв один з нар, посмоктуючи люльку і спльовуючи на стелю.
– Да ведь пайми ты, Митрич: так ведь безбожно драть! Это ведь с сваво брата, а не с чужова!
– Поди… Станет он разбирать: где свой, где чужой… Ему – дай!
– Ну, и не зверь ли?.. Зверь и есть.
Отак розмовляли москалі, поки Максим умився, убрався. Пішли вони втрьох до фельдфебеля. Той зараз же повів їх до ротного.
– Ну, што, Федосеич? – пита ротний. – Все благополучно?
– Всё, ваше б-родие. Только адно худо…
– Што?
– Ребятам, ваше б-родие, худо…
– Чем?
– Есть