Тихенький подихав вітер, шевелив її невеличкими чорними кучерями, що повибивались на висках з товстої та довгої коси, маяв червоною широкою стьожкою, заплетеною в косу, й розносив по полю журливу пісню… По сумному голосу, по задуманому личку можна було помітити, що дівчина не жила без лиха…
– Здорова була! – гукнув їй на саме ухо Чіпка, скравшись з-за спини.
Дівчина кинулась, затряслася; схопилась, щоб утікати, та, висипавши на землю квітки з фартушини, похопилася, знову опустилась на траву й стала обома руками гарбати й кидати назад у фартушину польове добро.
– А куди ти тепереньки втечеш від мене? – пита її Чіпка.
– Я й тікати не буду… – перевівши дух, одмовила вона та й підвела на його свої оксамитні очі. – О-ох… та й злякав же ти мене… хай тобі!
Од іскристого погляду, од її голосу, свіжого та дзвінкого, так і звився Чіпка. «А хороша ж яка!.. а люба та мила!..» – промелькнуло у його в думці. Він стояв перед нею мовчки та милувався такою вродливою красою. Мовчала й вона, підбирала квітки. Він осмілився – сів поруч з нею.
– Що це буде? – обізвався перший, показуючи на недоплетений вінок.
– Хіба не бачиш? – вінок! – аж скрикнула.
Знову замовкли обоє. Він схилився біля неї трохи на лікоть та скоса поглядав на її личко, що від такої несподіваної тривоги зашарілось, здається – пашіло полум’ям. Вона підбирала квітки та зв’язувала в невеличкі пучечки одномасних кольорів. Навкруги тихо, гарно, зелено; тільки буйні жита стиха шурчали довгими колосками, мов розмовляли з собою; од квіток пахощі разом з повітрям втягались грудьми – і легко й мило було дихати…
– Се твоє поле? – трохи згодом, якось боязко, спитала вона Чіпки, не одриваючи очей від вінка.
– Моє.
– І хліб твій?
– Мій.
– І то, під гаєм, твоє?
– Моє.
– А я ту місцину найдужче люблю… Бач, які на ній гарні квітки ростуть.
Чіпка не потрапив, що їй одмовити, – та замість того уставивсь на неї очима. Розмова перервалася. Хвилина… дві… Чіпка не спускає з неї очей.
– Чого ти дивишся на мене? – обізвалася вона, скинувши на його погляд. – Дивись, яку моду вигадав… мов з’їсти хоче…
Чіпка не одриває очей. Так йому мило дивитися на неї!
– Не дивись! – скрикнула вона та й затулила йому очі своєю рукою.
Чіпка – сам не свій… так йому любо, що вона доторкнулася до його виду своєю біленькою, пухкенькою