– Яку ще брошуру? – здивовано перепитує екзильний Художник, а в душі його здіймається циклон і антициклон одночасно.
– Я ж кажу – свіжа преса! – Микола віддає лискучу кольорову брошуру.
– Отакої, то це ж фотографія з мого каталогу, який я в Києві видав… – читає. – О, то це ж моя стаття, тільки трохи перекручена… Англійська мова і справді краща… У них що, свого матеріалу на Заході нема? Ти взагалі щось про авторське право знаєш, брате?
– Е, забудь. Коли починають дуже критикувати, то це комусь повинно бути вигідно… Залишаєшся в Нью-Йорку?
– Залишусь трохи, попрацюю. Подивлюсь, що далі з моєї виставки зварганять.
Київ, листопад 1995,
двір скульптурного комбінату на Подолі
Художник тягне на плечі мішок гіпсу, який йому виписали на виконання замовлення меморіальної дошки відомого Письменника в центрі міста. Машини немає, ловить тачку. На чорній «волзі» підрулює Руслан Кучерявенко, завідувач архітектурних пам’яток міста. Кажуть, посада прибуткова, кожне художнє замовлення проходить через його стіл. Він визначає, судить і бере усе, що треба. Не корито, та годівничка неабияка.
– На машину не заробив у Нью-Йорку? – скептично шкіриться Кучерявенко. В руках тримає валізу, до якої причеплена телефонна трубка. На даху «волги» антена, як сирецька телебашта. Весь пристрій скидається на рацію часів німецької окупації. Художникові пальця в рот не клади:
– А це у вас мобільний телефон чи пристрій для заглушки ворожих голосів у спадок від батька-генерала із застійних часів дістався?
Кучерявенко ображено майнув фалдою шкіряного плаща і заклопотано забубонів у трубку. Поговорювали, що чиновник, коли вчився в художній школі, мав цілий набір своєрідностей. Підперезувався корсажем, наприклад. Мабуть, осанку ставив. Чи живіт ховав. Художник придивляється до талії чиновника, але вирішує промовчати щодо корсажа. Підкотила тачка.
– Робота буде готова вчасно, через два тижні, як було домовлено, – кидає Художник і вантажиться в тачку разом з гіпсом.
– Попрацюй, попрацюй… – Кучерявенко в супроводі кількох кривозубих підлабузників відрулює на «волзі», зловтішно посміхаючись.
Київ, двома тижнями пізніше.
Художня рада, приймають роботу Художника,
вул. Б. Хмельницького, 68
У спітнілого Кучерявенка очка бігають, як у австралійського хамелеона.
– Для чого ж він у гіпсі робив? Ми ж іще не затвердили… Це його проблема – не треба було спішити… Бо щось тут не та художня концепсія, не той собор. Зовсім не те малось на увазі… Собор мусить бути маленький, і журавлі так низько-низько над степом… Читайте класика!
Художник мляво пробує протестувати, наперед знаючи,